На першому весіллі Тамари Гвердцителі гуляла Маргарет Тетчер

Таких талановитих людей, як Тамара Гвердцителі, можна перелічити на пальцях. Вона співає десятьма мовами: грузинською, російською, французькою, італійською і навіть українською… Про таких жінок кажуть: народилася для мистецтва.

Попри те, що вона народилася у Грузії, підкорила Росію, їй аплодувала Франція і Сполучені Штати. Вона рідко дає інтерв’ю, бо постійно у роз’їздах. Але про неї пишуть часто, що вимоглива і характер має непростий. Можливо, тому і досі самотня. Що тут правда, а що вигадки? Про творчість і особисте життя Тамара Гвердцителі розповіла журналісту “ЖЖ” під час запису програми “Ласкаво просимо” на телеканалі “Україна”.

– Ваше прізвище – зі старовинних грузинських прізвищ?

– Так, прізвище Гвердцителі походить з ХVІ століття. Тоді бої були за те, щоб Грузія і всі її князівства залишалися православними християнами. Предок був одним з засновників прізвища. Ось це закінчення «дцителі» означає «червоне, криваве». Це не просто так виникло прізвище. Мого предка скривавленого з поля бою вели до сестер милосердя. Він був дуже сміливим, воював разом зі своїми солдатами. Мій батько походить з цієї родини героїв. А мама родом з Одеси. Вона була онукою рабина. Мама ще маленькою опинилася у Грузії.

– 16 березня минулого року у вас з’явилася зірка. Зірка імені Тамари Гвердцителі, яку заклали у Тбілісі навпроти філармонії. Хто першим привітав вас?

– Патріарх-Католикос всієї Грузії Ілля Другий, який благословив мене. Другою привітала мама і син. А потім актор Дмитро Дюжев.

– З Дюжевим ви разом заспівали у проекті “Дві зірки”?

– Так. Він не просто талановитий актор. Дмитро – теплий партнер. Ця його галантність і в музиці, і в словах, і вчин­ках, звісно, мене дуже підкупила. Я була настільки зворушена, що такий артист і у театрі грає, і в кіно знімається, і у проекті найкраще засвітився. З’ясувалося, що цей, на мій погляд, одноденний проект, перетворився для нас у певний відрізок життя.

– Був ще один проект, у якому ви брали участь.

– «Привид опери».

– Що для вас було найскладнішим у цьому проекті?

– У проекті до мене ставилися занадто об’єктивно. Іноді Зураб Соткілава не міг приховати свою любов і тепло, які він до мене відчуває, бо він мене знає з дитинства. Для мене його поради, звісно, дуже цінні. Це було великим випробуванням, бо було мало репетицій, ми виступали практично у режимі прямого ефіру. У п’ятницю знімали – у неділю це вже було в ефірі. Для мене це колосальний досвід, бо дивовижна музика, чудовий оркестр, неймовірний диригент. Це був, мабуть, один з найпрекрасніших проектів.

– Коли ви були зовсім юною, у складі делегації потрапили до Іспанії. І там закохалися. Що це за історія така була?

– Це було дуже гарне перше кохання на рівні листів і зустрічей-проводів. Мабуть, у цьому полягає сила першого кохання. Коли заборонено все, але дозволялося лише одне – кохати.

– Якою мовою ви листувалися?

– Жахливою англійською.

– Хто цей хлопець, у якого ви тоді так закохалися? Скільки вам років було тоді?

– Вісімнадцять. Часи були не ті, щоб з іноземцями заводити романи. Це було нереально. Не тому, що кохання нереальне, а тому, що обставини були такі. Я по-іншому дивилася на це. Звісно, ми попрощалися з надією, що побачимося. Приїхавши, я зрозуміла, що радянська людина… не має права на кохання з іноземцем. Вона взагалі не має права на кохання. Я, скромно вихована за всіма правилами грузинська дівчинка з інтелігентної грузинської сім’ї, не мала наміру ускладнювати собі життя цими питаннями. Але кохання, як нам тоді здавалося, – всесильне. Були надії не лише у мене, а й у тієї людини, що можна начебто пробити це все. Якими ж ми були наївними.

– Це правда, що з цієї зустрічі ви розпочали свою знамениту колекцію віял?

– Так. З роками, коли мені довелося вчити «Кармен» Бізе, я зрозуміла, що з цим віялом зможу зробити щось неймовірне, навіть коли мовчу і слухаю свого Хозе. Зрозуміла, що це не лише досвід, це просто спогад про те перше, чисте і неповторне кохання, якщо це можна назвати коханням. Те, що пов’язувало мене з країною Іспанією, зокрема з цим чудовим юнаком, який жодного разу не зробив зайвого кроку. Він лише щоденно доводив, що існує перше, чисте кохання, яке навіть на рівні віяла залишається на все життя.

– Складається враження, що існує безліч чоловіків, які кохали вас протягом життя мовчки, спостерігаючи осторонь, вражені вашим голосом, талантом, душею. Нарешті, мабуть, знайшовся той, який став вашим першим чоловіком.

– Це був відомий режисер Георгій Кахабришвілі. Мені було 20 років, коли я познайомилася з головним режисером Тбіліського телевізійного театру, який був старшим від мене на 15 років. А через два роки ми одружилися.

– Кажуть, на вашому весіллі була присутня сама Маргарет Тетчер?

– Насправді вона у цей момент гостювала у Грузії. Якщо я не помиляюся, була з офіційним візитом і Шеварднадзе привів її на показове грузинське весілля.

– А що таке зразково-показове грузинське весілля?

– Гарні молодята, весілля, де багато співають, дивовижно звучать грузинські пісні, де вино ллється рікою. Частування у тридцять три поверхи. Я б сказала, що потім настали складні, важкі часи. Як кажуть, потім все стало проти цього.

– У цьому шлюбі народився син Сандро? Ви готові до того, що ваш син одружиться і весілля буде справжнім, грузинським?

– Хочу запросити всіх своїх московських друзів, пітерських, ізраїльських, американських. Хто зможе, ми всіх чекатимемо. Ми хочемо з аеропорту прямо накрити стіл, який буде через все місто, через Куру проходити.

– А він про це знає?

– (сміється. – Г.Я.) Наразі ні!

– Сандро успадкував творчі риси?

– Він здібний до музики. Але якось мені сказав сакраментальну фразу. У чотирнадцять років сказав, що не зможе стільки репетирувати, скільки репетирую я. Тому він зрозумів, що цей шлях не буде таким легким навіть у випадку, коли у нього мама Тамара Гвердцителі. Він має рацію, бо не кожна людина, яка з дитинства, як я, з п’яти років опинилася у цьому океані музики, буде репетирувати із задоволенням. Бо мене не треба було примушувати по п’ять годин грати на фортепіано. Мені це все приносило задоволення. Не тому, що я хотіла стати видатною співачкою чи знаменитою піаністкою. Я жила музикою. Для мене було насолодою, коли я грала Гайдна. А у Сандро не було такого відчайдушного бажання служити музиці. Я розумію, коли треба служити музиці, треба багато чим жертвувати. Як-от мені вперше заборонили їсти морозиво, мені було одинадцять років.

– Чому заборонили?

– Через голос. Це зробив керівник нашого ансамблю «Мзіурі», у якому я співала з дев’яти років. Ми були на Мальті, а там була страшенна спека. Усім маленьким дівчаткам купили морозиво, щоб ми там від спеки не згоріли зовсім. А мені керівник нагадав: «Ти співаєш, у тебе голос. У тебе буде ангіна». І я уявила, що у мене буде ангіна, я не зможу співати і помру. Він мене так налякав тією ангіною… Він цього нікому не сказав, лише мені. Це був знак, мабуть, згори.

– Це правда, що у дитинстві мріяли бути актрисою?

– Так. Моя перша роль була П’єро у казці “Буратіно”. Мені чомусь дуже хотілося зіграти П’єро. Вперше такий серйозний грим. Брови будиночком. Сльоза. Просто драматизм страшенний. Хоча всі хотіли бути або Мальвінами, або Буратінами.

– Батьки вас підтримували у вашому виборі?

– Насамперед, вони бачили у мені піаністку, а вже потім співачку. Але не артистку. Тому я закінчила консерваторію. Два факультети – фортепіанний і композицію.

– Але свою мрію стати актрисою ви все ж таки втілили у життя?

– Зіграла Дульсінею Тобоську у спектаклі, присвяченому 90-річчю Зельдіна. А ще знялася у фільмі «Дружина Сталіна», де зіграла Марію Сванідзе, родичку «вождя народів». Вона була оперною співачкою. Це була епізодична роль. Зніматися у кіно – цікавий процес, але для мене він трохи рваний, бо все-таки музика – це цілісна творчість, від початку і до кінця. Як музикант можу сказати, що це відрізняється від музики.

– Ви казали, що закохалися у чоловіка з першого погляду. Але шлюб виявився невдалим. Чому розлучилися?

– Коли моєму синові виповнилося півтора року, я, не бажаючи покидати музику, почала їздити на гастролі і брати зі собою Сандро. Я зі сином на гастролях, Георгій – на роботі. А у 1991 році отримала запрошення від знаменитого композитора Мішеля Леграна. Боялася їхати до французької столиці, хоча і вірила у свої сили. Там працювала рік, а коли конт­ракт закінчився, повернулася додому. Після Франції моє сімейне життя закінчилося: чоловік не хотів визнавати, що я – вже не та молоденька дівчинка, з якою він познайомився, а самостійна і самодостатня жінка. У 1995 році без криків і скандалів ми розлучилися.

– А потім було “американське” кохання?

– У тому ж році я поїхала до Сполучених Штатів, там виступала в основному перед російськомовною публікою. Там і познайомилася з адвокатом з Бостона Дмитром. Дмитро був уважним і добрим чоловіком, запропонував мені не лише руку і серце, а й оселитися у його домі. Це був мій другий шлюб. Історія сумна, бо ми розлучилися. Чудовий чоловік у молодому віці потім через кілька років пішов з життя. Це трагедія. Але зараз я можу сказати, що ніхто не гадав, що це буде так важко, бо ми розуміли, що основне моє життя завжди було в Росії. До Америки я могла лише приїжджати, бо, по-перше, з мамою залишався мій син Сандро. Тоді Сандро вчився, а мама за ним доглядала. І я їздила майже щомісяця, що для співачки тотожне смерті. Переліт, зміна часу. Я не могла сказати чоловіку, щоб покинув все в Америці. У такому любовному чаду, звісно, кожна людина намагається щось зробити, щоб врятувати своє кохання. Ми всі люди, і це мене теж не оминуло. Ніколи не забуду, коли чоловік казав, що покине все в Америці і працюватиме у Росії, аби тільки бути разом. Бо він розумів, що я не зможу нічого кинути. Бо не зможу починати з нуля. В Америці треба народитися, щоб стати хоча б тамтешньою Тамарою Гвердцителі.

– А через кілька років було і третє кохання…

– Це трапилося через шість років. Чи то втома через напружений гастрольний графік, чи ще якісь інші причини, але я відчула біль у серці. Так у моєму житті з’явився ще один чоловік – Сергій Амбатьєлло. Ми прожили у шлюбі лише чотири роки, бо, як сказала моя мама, Тамара і Сергій виявилися просто різними людьми.

– Ходили чутки про ваш роман з олігархом Новрузом Мамедовим.

– Це лише чутки…