Доброго дня, дорога редакціє! В одному з ваших журналів “Неймовірні історії життя” прочитала історію про те, що чужих дітей не буває.

Жахлива таємниця мало не зруйнувала її сім’ю.

Світ такий величезний, і у ньому стільки зваби, що іноді важко вибрати головне з того, що нам підкидає життя. Ольга і Максим стояли на роздоріжжі – що вибрати: дім чи дитину.

Вона прожила зі своїм чоловіком чотири щасливі роки. Все у них було ідеально, наскільки, звичайно, може бути щось ідеальним у нашому дивному світі.

Моє життя ніби розділилося на дві половини – до тієї жахливої трагедії і після неї. Здавалося, що мене примусили відпрацювати те величезне щастя, яким колись мене щедро нагородив Бог.

Ах, як тішилось серце матері – народила донечку! Весняне сонце ніжно пестило дрібненьке зморщене личко новонародженої, і Люба не могла намилуватись своїм малям. Господи, яке ж це щастя!

Історія ця могла би стати сюжетом для жіночого роману або телевізійної мелодрами з любовними походеньками, інтригами, скандалами. Протягом кількох років жителі маленького містечка, що на Львівщині, обговорювали подробиці цього роману.

– Я на мить забіжу до аптеки, – якомога безтурботніше сказала чоловікові Оленка, коли вони увечері поверталися удвох додому. – Куплю вітаміни. Навесні не завадить зміцнити організм.

Ти чула скрегіт нашої війни? Ти знаєш, як тремтить повітря? Як стогне тіло юного бійця під ковдрою скривавленого листя. Як мати схлипує в саду, читаючи останній лист від сина. Як молода вдова плете косу тремтячими руками, зовсім сиву. Як хлопчик, бідна сирота, бере світлину батька. Стискає міцно у руках і мовить: де ж ти, татку?..

Холодний вітер, завиваючи, заглядав у вікно, ніби намагався порушити гармонію, що панувала у домі.

Сторінка 14 із 17