«Я не зобов’язана задовольняти ваш інтерес»

Історія про львів’янку Оксану Вороняк, яка третій місяць (!) живе у гіпермаркеті, що поблизу Львова, “підірвала” Інтернет. Всі дні 30-річна жінка проводить у торговому центрі, а коли заклад закривається, дрімає на автобусній зупинці, що неподалік. Миє у туалеті голову, купує собі продукти. Робить там манікюр. Працівники кажуть, часто її бачать у боулінг-клубі. Полюбляє відпочивати на жовтих диванах, що на другому поверсі. Що стало причиною такої дивної поведінки? І чому жінка не йде додому?

Їду у ТЦ King Cross Leopolis, що у Сокільниках. У вихідні тут натовпи людей. Стоїть страшенний гул. Звертаюсь до пані з внутрішньої охорони торгового закладу і прошу допомогти розшукати жінку, яка у них поселилася. «Увага, охорона, хто бачив нашу квартирантку?» — запитує у рацію охоронниця. Дає зрозуміти, що «квартирантка» випала з поля зору охорони. Скеровує мене на другий поверх: «Подивіться на диванах. Вона там постійно сидить. Там тепло», — каже.

Піднімаюсь нагору. Оксани там не бачу. Черговий охоронець каже: «Годину тому була. Пішла донизу». Чоловіку, здається, байдуже до цієї пані... Говорить про неї відчужено. Мовляв, по телебаченню вже все про неї розповіли і нічого нового він мені не розкаже... Йду шукати жінку. Більшість працівників про «квартирантку» знають. Але є такі, які вперше про неї чують.

Пані Наталя, яка прибирає ТЦ, розповідає, вперше цю дівчину побачила у туалеті. Вона мила голову. Мала зі собою фен. Помітила у неї на чолі синці. Потім люди розповідали, каже пані Наталя, начебто це батько її побив, коли силою забирав додому. Це сталося вночі, коли була на боулінгу. Не послухала батьків і знову повернулася в гіпермаркет... Працівники охорони пропонували їй роботу, але вона відмовилась... (Мама Оксани — вчителька математики, батько — колишній правоохоронець. — Авт.). Кажуть, раніше працювала бухгалтером. Після того, як її звільнили, переїхала до торгового закладу... «Як людину її дуже шкода, — зітхає пані Наталя. — У вихідні торговий центр працює до п’ятої ранку, у будні — до другої години ночі. Коли закриваємося, вона йде на зупинку. Сидить надворі як мінімум чотири години. Коли бачу, як вона куняє на тій лавці, мене аж лихоманить...».

Одного разу якийсь чоловік приніс дівчині ковдру і накрив її... О пів на дев’яту ранку, коли ТЦ відкривається, Оксана його перша відвідувачка... Якось працівники бачили, як купувала квиток у кіно на останній сеанс. Потім, правда, передумала і попросила віддати їй гроші... Казали, одного разу вона їхала на ескалаторі, заснула і впала...

Заходжу у магазин, що навпроти жовтих диванів. «Я вже на неї не звертаю уваги, — каже продавчиня. — Мама приходить — їсти їй приносить, гроші дає. Вона собі дорогу їжу купує. Манікюр робить. Десь поїде на таксі, знову приїде. Каже: «Я нікому нічого поганого не роблю. Маю право тут бути...». Дівчата, що роблять манікюр, захищають дівчину. «Люди кажуть, що вона хвора. Вона нормальна. Ми з нею спілкувалися. У п’ятницю до неї одногрупники приходили з «Політеху». Вона з ними спілкувалася, сміялася»...

«Прийшла ваша квартирантка», — каже охоронець гіпермаркету. Бачу, як Оксана всілася на диван. Поставила білий пакет на підлогу. Біля неї сумочка. Озирнулася навкруги. Витягнула з сумки невеликий планшет...

- Привіт, — кажу. — Пам’ятаєш мене? Ми в «Політехніці» разом вчилися! — вигадую привід, щоб зав’язати розмову та побачити її реакцію.

- Ні, я вас не пам’ятаю, — пильно вдивляється мені у вічі. — Може, ви тоді з макіяжем були?

- Я журналістом працюю, — признаюсь. Вираз її обличчя змінюється.

- Мене не цікавить піар. Вибачте... Я не збираюся афішувати ті чи інші деталі свого життя. Особистого — поготів.

- Ви, мабуть, багато палите. Від вас сильно чути сигаретним димом...

- Це моя особиста справа. «Ничто на земле не проходит бесследно. Ничто не вечно...».

- Любите російську класику?

- Я багато чого люблю. Я б не сказала, що часто цитую твори. Буває. Українська мова, якщо на те пішло, у мене чиста. У порівнянні з тією, яка буває. Я собі реклами не роблю. Я така, яка є.

- Ви могли б попросити про допомогу...

- Мені допомога не потрібна. Я склала вам компанію. Ми обмінялися кількома конструктивними думками. Але вже вдаватися в деталі того, що мені потрібно або не потрібно, зайве.

- Ваш батько по телебаченню наголошував, що люди вам не допомагають...

- Я все сказала! (Говорить агресивніше. — Авт.). Я не буду ніяких думок спростовувати. Якби мене це цікавило, повірте мені, я б доклала зусиль.

- Батьки за вас переживають...

- Хто таке казав?

- Може, ви ще не усвідомили, що вам потрібна допомога?

- Ви вважаєте, що ви допомагаєте це усвідомити? Ви помиляєтесь, я вас запевняю.

- Львів’яни за вас преживають.

- (Усміхається. — Авт.). Яку ви бачите мою участь у цьому? Що маю робити — битися головою в стіну?

- Ви вже 3 місяці живете в супермаркеті. Ви це розумієте?

- У супермаркеті немає готельного номера. Зрозумійте мене правильно. Якщо ви володієте якоюсь такою інформацією. І насправді хотіли би зняти такий готельний номер у супермаркеті, це ваше право. Шановна, я завершила розмову (стає злою. — Авт.).

- Може, вам залишити свій номер телефону? Подзвоните, якщо надумаєте?

- Ні в якому разі. Погляньте навколо. Може, кожному другому потрібна ваша допомога. А ви зациклилися на мені. Зациклюватися ніколи не варто. Варто йти вперед! А я не зобов’язана задовольняти ваш інтерес.

- Працювати ви теж не хочете?

Після цього запитання Оксана не вимовила ні слова...

Оксана нагадує героїню фільму «Там, де серце», у якої у житті трапилося багато нещасть. Мама залишила дівчинку, коли їй було 5 років... У дорослому віці вона пережила напад агресивної офіціантки. Хлопець її кинув біля магазину у чужому місті... І вона залишилась одна, без грошей. Вагітна. Через безглузду випадковість дівчина поселилась у супермаркеті... Але допомога прийшла звідти, звідки її не чекала...

Коментар для «ВЗ»

Олександр БОРОДІН, керівник Центру обліку та нічного перебування бездомних громадян

- Я розмовляв з цією дівчиною. На місце виїжджав соціальний патруль. Вона не хотіла представлятися. Казала, що у неї все добре. І вона не потребує допомоги. Явних психічних відхилень у неї немає. Хоча зрозуміло, що це не нормально, що стільки часу перебуває у торговому центрі. Вночі спить на вулиці. Ми їй запропонували приїхати до нас, випрати одяг (Одяг Оксани і справді не першої свіжості. Штани у деяких місцях протерлися. Чорна куртка — прокурена. — Авт.). Вона відмовилася.

- Але ж не можна її так залишати. Як їй допомогти?

- У нас були випадки, коли ми для бездомних, у яких були явні психічні розлади, викликали «швидку». Але лікарі не забирають таких людей на примусове лікування. Має бути рішення суду (наприклад, родичі можуть звернутися до суду про визнання людини недієздатною, якщо вона скоїла злочин). Лікарі можуть забрати людину на примусове лікування, коли у неї стався гострий психоз, людина у повному неадекваті і загрожує суспільству. Ця дівчина не скоїла ніякого правопорушення. Виходить замкнене коло...

Фото автора