«Не дам живого сина визнавати мертвим!»

Мама зниклого під Іловайськом бійця виграла суд у військової частини, показавши сюжет… російських новин.

Зоя Жук чекає на сина четвертий рік...
Зоя Жук чекає на сина четвертий рік...

Зоя Жук із Нововолинська четвертий рік чекає з війни сина. Пішов в АТО під час першої хвилі мобілізації і зник під Іловайськом. Військова частина вирішила в суді довести, що Сергій Жук… помер. Та мати не дала цього зробити. Показала відеозапис російських новин, де в кадрі з полоненими сидить юнак, схожий на її дитину. І виграла справу.

Зої Олександрівні довелося за життя добре настраждатися. Молодою померла її мама, чоловік-шахтар трагічно загинув у копальні… Залишилася сама з двома синами. Саме у них бачила своє щастя. Аж раптом його розбила війна.

– Сергій зустрічався з дівчиною з Білорусі. Перед Пасхою в них мали бути заручини. Якраз розпочалася перша хвиля мобілізації. Якось повертаюся додому з роботи – повістка у дверях. Взяла її, принесла у хату, поклала на стіл. Через годину син приходить. Прочитав і каже: «Треба їхати!». Це було 6 квітня. 8-го його забрали у Володимир-Волинський. Потім відправили в Овадно, звідти – у Рівне на навчання. Так заручини і відмінили, – розповідає Зоя Олександрівна.

Перед тим, як їхати в зону АТО, син відпросився на день додому. Був усміхнений, говорив про перемогу…

Опинився Сергій Жук під Волновахою – стояв на блокпосту, за 5 км від місця, де ворог 22 травня 2014-го розстріляв вісімнадцять бійців 51-ї бригади. Розповідав про це телефоном матері.

Далі була Луганщина. А попереду чекав Іловайськ.

– Я мапу купила й постійно дивилася, куди вони переїжджають, – розповідає пані Зоя. – Ми зідзвонювалися по три рази на день. 28 серпня говорили востаннє. Як ніколи, проговорили майже годину. Сергій був бадьорий. Хоч сказав, що у потрійному кільці стоять. Більше не дзвонив. Набирала його наступного дня, і через день – все марно. А потім поїхала шукати дитину по моргах.

Разом зі старшим сином Олександром об’їздила всі лікарні та морги спочатку в Запоріжжі, потім – у Дніпрі. Коли їм показали перші 58 тіл для впізнання (по фото на комп’ютері), брат Сергія… знепритомнів. А мати далі дивилася у надії, що її хлопця поміж ними нема.

– Ми оглянули понад сотню тіл, – згадує Зоя Олександрівна. – За обличчями можна було впізнати, може, п’яту частину. Тіла були дуже роздуті, скалічені. Але кожна мама знає якісь особливі прикмети: десь тату було, по зубах, амулетах. При нас одна жінка так сина впізнала. А я свого так і не знайшла.

Пізніше матері розповіли, що «зеленим коридором» Сергій виходив на БМП. Екіпаж складався з п’яти військових. Її син був кулеметником. Коли почався обстріл і влучили у бронемашину, командир і механік, які були всередині, загинули. Ще двох із екіпажу пізніше впізнали за ДНК. А про долю Сергія ніхто не знав.

За цей час, каже, знайшла шістнадцятьох Жуків! Тільки Сергіїв – три. Але її сина у тих списках не було. Аж раптом…

– Якось була на дачі. Дзвонить сусідка, каже, прийди, хочу щось показати. Заходжу в хату, а вона мені так обережно каже: «Знаєш, мій син переглядав в Інтернеті сюжети про наших полонених, і в одному побачив хлопця, схожого на твого Сергія», – розповідає мати. – Я до комп’ютера, глянула – в душі все стерпло: мій син. У нього такі ж тоненькі пальчики, як у піаніста. І з лиця – копія. Куди я тільки не зверталася, аби допомогли його відшукати! Поки що все марно.

Зате активізувалися шахраї. Почали надзвонювати і лякати: «Если не достанешь тысячу долларов, сына живым не увидишь».

– Впевнена, що це якісь зеки дзвонили. Мені увірвався терпець, і я врешті відповіла, що мій син знайшовся, – каже. А сама й далі щовечора передивляється те відео.

…Поки мати шукає сина, на її голову звалилося нове потрясіння – суд.

– До суду подала військова частина, щоб визнати хлопців, таких, як Сергій, померлими, навіть не загиблими. Пізніше – зниклими безвісти. Мотивували, що нібито мають «порахувати особовий склад». Я це відео показала адвокату. І він взявся обстоювати мою позицію в суді, – далі розповідає Зоя Жук. – Сергій вважається військовослужбовцем, нараховують заробітну плату. Звісно, їм краще визнати сина померлим, тоді держава заплатить 600 тисяч, і все. Я не хочу тих грошей, не дам живого сина визнавати мертвим! Тими грошима, що йдуть йому як зарплата, не користуюся, – не зняла звідти ні копійки. Сергій прийде і сам ними розпорядиться.

Судове засідання відбулось у Володимирі-Волинському міському суді за участі народних присяжних. Під час розгляду справи представник військової частини звернулась до суду з проханням перекваліфікувати справу та визнати хлопця не померлим, а офіційно безвісти зниклим. Суд відхилив це клопотання. Адвокат Зої Жук Василь Нагорний так прокоментував це рішення:

– Доказової бази щодо визнання хлопця померлим немає. Відповідно, не порушуються права мами хлопця, й вона далі продовжує його розшук.

– Мені навіть дали медаль «За незламність духу» – у Михайлівському соборі в Києві. Напевно, за те, що ще не вмерла за ці три важкі роки. А так займаю себе роботою, щоб менше думати про сумне. Все ж буде добре, – впевнено каже, проводжаючи мене до воріт.

Волинська обл.