«Від мого дому до «ЛНР» – 20 хвилин ходьби...»

На Львівщині висадився «батальйон» вчителів зі сходу. Усього 48 педагогів. Журналіст «ВЗ» зустрілася з Наталією Федоровою, завідувачкою Попаснянської психолого-медичної консультації, та Оленою Прокопенко, методистом Попаснянського районного методичного центру (курирує дошкільні заклади) (на фото). Педагоги розповіли, як пережили жахіття війни, чого бояться найбільше і чим їм сподобався Львів.

«Я у Львові не вперше, — розповідає дитячий психолог Наталія Федорова під час нашої зустрічі у редакції. — У мене зі Львовом особливі стосунки, тут живе родина».

Розпитую про буремні події у Попасній 2014 р. «Приїхали люди, які назвалися козаками. Ми спочатку не надали цьому особливого значення, — згадує пані Наталя. — А коли почалися заворушення, вони заявили, що хочуть встановити тут свої правила. Коли почали гинути люди, з’явився страх... Усі ховалися у підвалах. У будинки влучали снаряди... Ховалися у шкільних коридорах, подалі від вікон. Найбільше обстрілів було вночі. Усі знали: почув постріли, треба швидко спускатися у підвал, бо якщо почуєш свист, сховатися вже не встигнеш».

«Це тепер ми знаємо, що у Первомайську, на лінії вогню, стоять регулярні російські війська. Зараз ворог видимий. А коли все починалось, ворог був невидимий, — веде далі пані Наталя. — Було багато спроб захопити наше місто (поруч великі залізничні розв’язки, під’їзні шляхи). У Попасній фронт зупинився! Хоча і тепер час від часу вистрибують диверсійно-розвідувальні групи... Та наші хлопці стоять на сторожі, і у ворога навряд чи щось вийде. До «ЛНР» від мого дому 20 хвилин ходьби... Ми на окуповану територію не ходимо, нам жити хочеться. А люди з «ЛНР» через пункти пропусків часто приїжджають на мирну Україну до своїх родичів. Багато хто оформив в Україні пенсії. Роботи в «ЛНР» немає. Особливо важко молоді... Літнім людям Росія платить тимчасову допомогу. Школи на окупованих територіях працюють. Ми з деякими вчителями зідзвонюємося. Зарплату вони отримують. Там є різні люди... Ті, хто оброблений російською пропагандою, звісно, з нами не спілкується».

«Спочатку здавалося, що сіра зона, в якій ми опинилися, нікому не потрібна. Зараз відчуваємо підтримку держави, — запевняють. — Будинки відновили. У школах зробили ремонти. Таких ремонтів не було ні за часів СРСР, ні у мирний час за часів незалежності України. Вдалося залучити чимало міжнародних проектів. Навантаження на вчителів велике. Є вчителі, які мають по 1,5 ставки. Багато педагогів виїхало...».

Найбільше, чого бояться луганці, — загострення бойових дій. «Війна не завершилася. Перманентно вона продовжує­ться, хоча і немає активних дій, — каже Олена Прокопенко. Жінка у Львові вперше. І їй дуже сподобалося старовинне місто. — Ті, хто хотів до Росії, давно виїхали. Вони обрали свою дорогу. Ми їх не судимо. Але багатьох друзів і знайомих довелося викреслити зі свого життя. Під час війни усі пройшли через «сито», або, як ми кажемо, «чистилище»... Хоча є такі, що повертаються з Росії в Україну, кажуть, ми там нікому не потрібні».

Зі слів вчителів, під час бойових дій їхні учні швидко подорослішали. І це, мабуть, єдина відмінність між школярами зі сходу та заходу. «Діти постійно допомагають солдатам, — веде далі Олена Прокопенко. — Збирають теплі речі і відвозять у бліндажі. Під час операції «Вітамін С для захисника» привозять їм овочі та фрукти. Місцеві дівчата печуть для солдатів пиріжки...».

Олена Прокопенко каже, навіть під час інтенсивних бойових дій дошкільні заклади у Попасній працювали (за винятком двох, які ворог розгромив). «Відтепер пріо­ритетний напрям роботи всіх наших садочків — патріотичне виховання дітей, — каже пані Олена. — Ми переглянули усі заходи. Жодне свято не проходить без участі хлопців-захисників. Діти розглядають їхні медалі, розпитують про все на світі...».

Запитую у дитячого психолога, як зробити так, щоб діти забули жахіття війни? «Багато залежить від батьків. Якщо вони постійно панікують, це відбивається на дитині, — каже. — Є діти, які замикаються у собі. Війна часто ламає психіку людини. Потрібні спеціалізовані центри психологічної допомоги. Потерпілих від війни дуже багато. До нас приводили дівчинку, 16 років, яка перестала розмовляти після того, як у дворі розірвався снаряд. Батьки її вивезли з Попасної. Щоб вилікувати посттравматичний синдром, потрібні висококласні спеціалісти. Це тривалий процес. З нами у підвалі ховався чоловік, який у молодості воював у Чечні. Він ні з ким не розмовляв. Коли почалися інтенсивні бойові дії у Попасній, у нього у підвалі стався серцевий напад. Він добре розумів, якими будуть наслідки, бо одну війну пережив. Поки «швидка» доїхала, чоловік помер».

Пані Наталя розповіла, коли її квартиру розбомбили, вона також пережила сильний стрес. Поїхала до родичів у Харків і пішла до психіатра. Після підписання Мінських домовленостей повернулася додому... «Я нічого зі собою не могла зробити, — згадує. — Свідомість стала некерованою. Коли подивилась на себе у дзеркало — жахнулася. Психіатр пояснив, стався викид адреналіну. У цей момент людина має вчинити фізичну дію (бігти, стрибати, щось кидати). Якщо не рухається, ціпеніє, адреналін шукає виходу... Тому людина хворіє. Якщо вам страшно, треба рухатися, а не сидіти у позі ембріона. Тепер про це розповідаю на своїх тренінгах. З травмованою свідомістю людей, які пережили війну, ми ще довго будемо працювати».

Коментар для «ВЗ»

Галина МАРТИНЯК, головний спеціаліст департаменту освіти і науки ЛОДА

Маємо угоду про співпрацю між Львівською та Луганською обл­держадміністраціями. У 2016 році ми започаткували програму «Змінимо країну разом». Цього разу це вже третій візит вчителів зі сходу на Львівщину. До нас приїхало 48 педагогів. Це такий собі професійно-культурний обмін... Минулого року і наші вчителі їздили на схід. Загалом 20 осіб. Цього року охочих побувати на Луганщині побільшало — поїхало вже 48 людей.

На Львівщині вчителі мають змогу побувати у школах, провести уроки... Районні відділи освіти організовують для них екскурсії, аби вони могли ознайомитись з традиціями краю. Вчителі живуть переважно у сім’ях. Або місцеві вчителі беруть гостей зі сходу до себе додому, або працівники районних відділів освіти. На цю програму закладено у бюджеті мільйон гривень.

Фото автора