Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Втратили частину тіла, але не віру в життя

12 історій українських бійців у документальному фільмі «Ампутація».

Цей фільм Лідія Стародубцева та Ігор Померанцев знімали 2016 року. У березні 2017-го його було показано на сайті Радіо “Свобода”, пізніше — на телеканалі “UA:Перший”. І ось нещодавно “Ампутацію” показали у Чернівцях, у кінотеатрі, з англійськими субтитрами. На показ, що відбувся у рамках фестивалю “Меридіан Черновіц”, приїхали автори стрічки. Лідія Стародубцева - доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри медіа-комунікацій Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, теле- і радіоведуча. Ігор Померанцев — поет, публіцист, радіожурналіст, працює на радіо “Свобода” (празька редакція).

«Хірург сказав, що ногу не вдасться врятувати, буде ампутація. Ось папір, постав підпис, що ти не проти… Прокидаюся після операції, згадую, що зі мною було. Ноги немає… Думаю, як тепер буду за кермом на газ тиснути?»... У фільмі “Ампутація” — 12 історій українських бійців, які на цій війні втратили ногу чи руку. Ігор Померанцев у кадрі читає власні вірші із циклу “Ампута”. Все, що на екрані, доповнює музика: фрагменти із музичних композицій Золтана Алмаші, Валентина Сильвестрова, харківської групи “Alarm Pressure”…

— Те, що на екрані, — занурення в іншу реальність, в інший світ, - розповіла чернівецьким глядачам режисер Лідія Стародубцева. — І цей світ герметичний. Ті, хто пережив ампутацію, не охоче впускають у нього чужих. Але тепер я інакше сприймаю життя і смерть…

— Але це не просто занурення, - додав Ігор Померанцев. — Це й спілкування з хлопцями. Вони втратили чи то ногу, чи руку, але не втратили віру у життя, і навіть почуття гумору. Знаєте, я ще ніколи в житті так не реготав, як під час спілкування з ними... За допомогою сміху перемагають смерть.

“Ампутація” — третій фільм Стародубцевої та Померанцева на тему вій­ни. До цього були “Площа Україна” — про зруйновані будинки на Донбасі, та “Шов” — про військових психологів.

— Фільм знімали у лікарнях Києва та Харкова, де перебували на лікуванні та реабілітації українські військові, - продовжує Лідія Стародубцева. — Фільм повністю документальний, без студійних записів. Багато героїв не увійшли у фільм, і у нас з Ігорем перед ними борг, хочемо зняти другу серію. Була велика проблема відібрати найяскравіші сповіді героїв. Саме сповіді, бо це не інтерв’ю. Коли починали зйомки, ми не знали жодного героя, а потім ланцюжок потягнувся, завдяки бійцю з Києва Михайлу Ващенку, — він був першим. Михайло приїхав до Харкова на спортивні змагання “Ігри героїв”. І підзаголовок фільму, “Ігри героїв”, невипадковий. Це назва особливої гри, де немає ні переможців, ні тих, хто програв... Бувало, хтось із хлопців розповідав цікаву історію на 40 хвилин, а нам треба було відібрати 30 секунд, і вловити чи то біль в очах, чи якийсь жест. Бо ідея цього фільму в тому, щоб образ був сильнішим за текст. Наприклад, один герой каже: “Я сильний”, і рукою торкається місця, де відрізана нога…

“Це не героїзм, це просто виконання свого обов’язку. Є така професія — захищати свою країну”, - каже у фільмі Іван Робуляк, молодший сержант із Чернівців, який пережив ампутацію. “Телефоную своїй додому. Кажу їду, вона — ура. Але я їду не цілий, мені ногу відірвало до коліна”, - пригадує Михайло Ващенко, снайпер-розвідник з Києва. “Я став набагато сильнішим. Не смерть мене перемогла, розумієте, а я її”, - додає Валерій Кузніченко, мінометник із Харківської області. “Є такі хлопці, які у наших протезах знову йдуть на на війну”, - розповідає Олександр Стеценко, інженер-протезист.

— Щодня я приходила додому і по дві години плакала, - зізнається Лідія Стародубцева. — Особливо важко було працювати в операційній, я навіть непритомніла. Вдома я задавала собі питання: чому світ так побудований, що одні розважаються у ресторанах, а інші віддають життя за країну чи залишаються без рук і ніг?..

Фото Сергія ХарченкА (кадр з фільму)

Схожі новини