По закордонний паспорт — з валідолом і в памперсі

Оскільки термін дії мого закордонного паспорта закінчився, вирішила подати документи на новий — біометричний. Спробувала записатися в електронну чергу ще у липні. Зайшла на сайт Державної міграційної служби (ДМС), сподіваючись виловити місце у черзі (вакансії з’являються після опівночі), просиділа до четвертої ранку, але марно. Після кожного оновлення і заповнення форми на екрані ноутбука висвітлювався той самий результат: «На жаль, немає вільного часу». Після кількох безсонних ночей за безрезультатним полюванням на «щасливий квиток» у міграційну службу вирішила відкласти цю виснажливу справу до кращих часів. Думала, до кінця літа, із завершенням відпускного сезону, підігрітий безвізом ажіотаж на закордонні паспорти спаде і пробитися в електронну чергу буде легше. Коли на початку вересня «виловила» вільне місце у Радехові, втішилася: нарешті — хай навіть їхати здавати документи, а потім забирати паспорт доведеться за 70 кілометрів від Львова. Не довелося. Через кілька днів, після двогодинного нічного чергування на сайті ДМС, таки зареєструвалися з чоловіком на отримання паспорта у Львові. Думали, найгірше («всеношні» з вимотуванням часу і нервів) вже позаду. Помилялися...

У вказаний в «есемесці» (яка підтверджує успішну реєстрацію в електрон­ній черзі) день поїхали здавати документи. Спершу взяли курс на Головне управління ДМС у Львівській області. Чоловік зареєструвався там на 10.20, я ж - у Личаківському районному відділі на 12.35. Прийшли з півгодинним випередженням графіка, начитавшись попереджень: спізнитеся навіть на дві хвилини, і ви — у прольоті. Під кабінетами для здачі документів на закордонний паспорт — нікого. Біля терміналу, де потрібно оплатити «паспортні» послуги, — теж порожньо. Щоб нічого не наплутати з оплатою, чоловік пішов до найближчого кабінету — спитати, з ким можна проконсультуватися. Постукавши, ледь встиг двері прочинити, як на його «добрий день, перепрошую» понеслося: «Мужчина, закривайте двері! Ви не у себе вдома!». «Я взагалі-то і до вас додому не прийшов, - обурився Андрій. - Що за тон і розмова?! Ви на робочому місці».

Побачивши, що не на того напала, криклива пані у кабінеті «увімкнула» чемність і заявила, що з оплатою поспішати не варто, бо «система не працює і не знати, чи сьогодні запрацює».

- Але я зареєструвався на сьогодні. То коли зможу документи здати? Чи доведеться заново місце в електронній черзі ловити?

- Не знаю. Ідіть до начальства.

Почувши нашу з чоловіком розмову про те, що за бардак твориться («Ніде — ні оголошення, ні роз’яснень!»), жіночка на сходах пояснила: «У Києві щось не так, тому система і не працює. Зверніться до начальника, який відповідає за закордонні паспорти — хай скаже, що вам робити».

Заходимо до кабінету, на який вказала співробітниця ДМС. Господар, як сидів «врозвалочку», з таким виглядом, наче його від «кавування» відволікли, так і продовжував демонструвати, що він — начальник, а не інформаційне бюро.

- Ніхто не інформує, що система не працює. Ніхто нічого не пояснює, наче нічого і не сталося. А людям що робити? - кажу.

- Я розумію, що ви тут «ухмиляєтеся».

- Що значить «ухмиляюся»?! Обурююся. Місяцями у чергу пробиваєшся, а тепер документи не можеш здати!

- Ідіть здавайте, - з єхидством випалив чиновник.

- Інструкція вичерпна. То що нам тут — днювати і ночувати?!

- Візьміть у приймальні номер телефону і дзвоніть: коли система запрацює, приїдете.

- А з чергою що?

- Не знаю. Будуть кудись вставляти тих, хто не зміг подати документи.

Вийшовши з кабінету, натрапили на чоловіка, якого то в одному коридорі вже бачили, то в іншому.

- І що вам начальник сказав? - питає.

- Приходити, коли система запрацює.

- Я вже тут другий день з ранку до вечора сиджу. За електронною чергою, мав ще вчора документи здати. Бачу, у понеділок теж доведеться з роботи відпрошуватися. Ніхто нічого не пояснює. Чекайте, кажуть. І це тільки тут таке твориться. На Зеленій система працює.

«На Зеленій? Та це ж адреса Личаківського відділу ДМС. Хоч комусь з нас пощастить сьогодні документи здати», - кажу чоловікові. Їдемо на Зелену.

Вже з порога — перший шок. У тісній кімнаті - обшарпані двері і столи. Зачовганий лінолеум на підлозі і бородатий від павутиння п’єц. Старезні стільчики і крісло, з яких стирчать поролонові нутрощі. Під стелею патрон без лампочки повісився. Вже й не пригадую, коли і де такий «глибокий совок» востаннє бачила.

У приміщенні — напівпорожньо: троє людей у черзі до кабінету, і працівниця ДМС біля платіжного терміналу. «Доброго дня, - кажу. - У вас система працює? Документи можна здати?». Пані біля терміналу просвердлила мене таким поглядом, наче я код її банківської картки випитую. Пояснюю, що у мене на цю дату — місце в електронній черзі.

- Показуйте «есемеску», паспорт і платіть 574 гривні. Без здачі! - пані віддавала команди таким голосом, наче перед нею — собачка, яку привели дресирувати.

- Чому 574 гривні? - запитую.

- А що — десь дешевше є? - почула замість пояснень, що за «паспортний» платіж у 557 грн. 32 коп. термінал бере 16 гривень комісії.

Не спитавши, плачу чи ні, пані розбарикадувала своє відгороджене столами і «директорським» кріслом робоче місце (судячи з напису на терміналі «Без співробітника не натискати», апарат надійно ізолювали від відвідувачів) і зникла у сусідньому кабінеті. З’явилася за хвилин п’ять, злісно глянула на мене, взяла гроші і, здійснивши проплату через термінал, жбурнула мені паспорт на стіл. Після такої демонстрації я ледь стрималася, щоб не нагрубити чиновниці, яка нагадала мені хамовитих продавчинь з радянського гастроному.

Поки чекала своєї черги на здачу документів, ця пані набігами з’являлася біля терміналу — то у ролі касира, то як наглядач-дресирувальник відвідувачів.

- Я вам сказала: сядьте і чекайте! - гримала на чоловіка років під 70, який хвилювався через те, що у талончику на чергу (який йому видали через термінал) не було вказано години.

- У всіх є година, а у мене немає. То що - я можу тут до закриття сидіти? - бідкався пенсіонер. - Що то за така черга?! Прийду у понеділок.

Оскільки пані вже встигла перебазуватися у кабінет, довелося пояснювати чоловікові, що, прийшовши у понеділок, не здасть документів, бо його п’ятничний талончик на чергу вже буде прострочений.

Озираюся у холі, намагаючись визначити, де у приміщенні туалет. Жодного натяку: два кабінети для здачі документів, на третіх дверях табличка з написом «Службовий вхід. Стороннім не заходити». Запитую у працівниці, яка саме виходила із «забороненого» приміщення. «Туди, і направо», - показує на «службовий» вхід. Не встигла я зачинити за собою двері туалету, як почула вже знайомий голос «касирки-наглядачки». З криками «хто там пішов?!» тітонька так рвонула двері, що ледь клямку не вирвала. Відчиняю двері, а вона вже біля унітазу. «Чого ви тут ходите?! І не змили! - верещить так, наче застала не порожній унітаз, а з біологічною «бомбою»! Тут я вже не стрималася.

- Чого ви викрикаєте? - кажу. - Я в туалет не маю права сходити? А те, що у вас тут армагеддон (у туалеті — жах: тут років з 20 ремонту не було! ) і злив не працює, то ваші проблеми. Лише з паспортів скільки грошей на міграційну службу йде. Не маєте за що ремонт зробити? У вас тут не установа, а свинарник!

- У туалет треба в бар іти! - не вгамовувалася пані.

- Ідіть, - кажу, - а у мене через три хвилини черга підходить.

- Я зараз поліцію викличу!

- Викликайте. Зі мною туди і поїдете.

Поки «наглядачка» продовжувала свою «туалетну арію», на табло висвітився мій номер у черзі. Заходжу до кабінету й у відповідь на «добрий день» чую від «джинсової» співробітниці (на неї звернула увагу, ще коли під час очікування побачила у холі: подерті джинси — дрес-код для вечірки у клубі, а не для чиновника на робочому місці):

- То ви так там репетували?!

- Що то за розмова? - кажу. - Ви спершу свою колегу виховайте, щоб не поводилася з людьми, як з бидлом. Я прийшла документи здати, а не від вашого хамства відбиватися.

Буркнувши «сідайте», чиновниця у модних джинсах взялася вносити мої дані у комп’ютер і робити копії паспортних сторінок. Це не заважало їй вести кулінарну розмову по мобільному телефону. Хвилин п’ять вона детально пояснювала комусь, скільки води треба налити у мультиварку, коли закидати кріп і куріпок, як додати температури і яку кнопку потім натискати. «Як звариться, передзвоните мені», - нарешті закінчила телефонну консультацію. І після перевірки мною анкети-заяви взялася виправляти помилки, які я зауважила у написанні імені по батькові та найменуванні установи, яка видала мені внутрішній паспорт. Закінчивши процедуру оформлення,пані витиснула невдоволено: «Приходьте після 8 грудня».

- Дякую. До побачення, - кажу. У відповідь — тиша.

Надивившись і наслухавшись, вирішила продовжити спілкування вже у кабінеті начальства. «Прошу сказати, де керівництво», - запитую «касирку-наглядачку». Та не реагує, але бачу, що йде до чоловіка, який щойно вийшов зі сусіднього кабінету, і щось йому шепоче.

Представляюся, показую посвідчення (у відповідь чоловік представився т.в.о. начальника Личаківського районного відділу ДМС) і кажу, що маю претензії.

- По-перше, поясніть, будь ласка, вашим підлеглим, як з відвідувачами спілкуватися. А то таке враження, що іншої мови, крім хамства, вони не знають. По-друге, чи це нормально, коли, працюючи з документами, чиновник на робочому місці у присутності відвідувача роздає телефоном консультації, як користуватися мультиваркою?

Реакція пана Качмара шокувала.

- Давайте ближче до суті, - каже. - То яка ваша головна претензія?

- Те, що ви почули, - по-вашому, не претензії?

- Принесу папір, викладіть усе письмово.

Дізнавшись у начальника прізвища «героїнь» (пані Петренко, яка за касира і наглядача, - головний інспектор Личаківського райвідділу ДМС, пані Сікора, яка приймала документи, - головний спеціаліст), взялася писати скаргу.

- Вибачте. Вам задзвонять, - почула, віддаючи заяву керівникові.

А тим часом...

Другий візит у Головне управління ДМС у Львівській області приємно здивував. Документи з простроченим (через неробочу систему) електронним талончиком прийняли без «футболу» по кабінетах і перестановок у черзі.

Фото автора