Двірник-модниця

Двірник з поліського містечка Камінь-Каширський Галина Давидюк (на фото)ламає стереотипи. Щоранку виходить прибирати вулиці районного центру Каменя-Каширського у модній сукні, спідниці чи штанах, з бездоганним макіяжем і зачіскою, нафарбованими нігтями, капелюшку і обов’язково у взутті на підборах! Уже сім років жінка тільки у такому вигляді прибирає місто. Одна така на Україну.

Галині Давидюк — 33 роки. Важко повірити, що така молода і ефектна жінка обрала собі фах робітниці з благоустрою (а по-простому — двірника). Працює у Камені-Каширському виробничому управлінні житлово-комунального господарства й щоранку долає зі села Раків Ліс, де живе, майже шість кілометрів, аби вчасно добратися на роботу. Мороз чи спека, вітряно чи дощ — а Галина «на посту». Бо відповідає за чистоту самісінького центру — площу біля районної адміністрації та поліції. Лише раз дозволила собі піти на «лікарняний», бо мала травму.

— Не професія красить людину, а людина — професію, — каже двірник-модниця. — Ми ж створюємо настрій людям, які зранку поспішають на роботу. Коли чисто — усім приємно. Радію, як люди навколо у відповідь усміхаються.

Ця посада — перший запис у трудовій книжці Галини Давидюк.

— Невже не шукали іншої роботи? — запитую.

— Пішла на цю роботу невипадково. Тут працювала моя рідна сестра Рая. Вона трагічно загинула, і я вирішила прибирати вулиці замість неї.

Дівчата — з багатодітної родини з Ратнівщини. У сусідній район обох закинуло кохання. Першою заміж у Раків Ліс вийшла Раїса. Пізніше туди у невістки пішла і Галина.

— У сестри було троє синів. Не раз бувало, їй треба на роботу, а доглядати хлопців нема кому. То я їй допомагала. Дітей її любила, як своїх, хоч і сама двох снів і дочку вже мала. Жили дуже дружно. Шкода, що її нема… — зі сльозами на очах розповідає Галина.

Життя сестри обірвав трагічний випадок. Пішла купатися до місцевої річки — і не випірнула.

Сиротами залишилися 17-річний Сергій, 13-річний Валерій і ще менший Віталій. Постало питання, як діти далі житимуть без мами? Було зрозуміло, що їхній тато з вихованням хлопців не впорається.

«Можна, ми Раїних хлопців до себе візьмемо?» — одного разу боязко запитала Галя у чоловіка. І в очах коханого Володі прочитала розуміння і згоду. Ствердно кивнув головою й промовив: «Давай».

— Спочатку важко було. Раніше в хаті було троє дітей, тепер — шестеро. Всіх треба зігріти своїм материнським теплом, кожному приділити час, увагу. Пам’ятаю, приходжу з роботи, сяду на диван, обійму Віталика, а вже Юля біжить: «Це моя мама!». Обіймаю і її — брата відштовхує.

Сьогодні найстаршому Сергію вже 25. Разом з названим батьком та своїм наймолодшим братом їздить по заробітках. Середній служить в армії. Зведені брати та сестра Юля, Ілля і Павлусь ще школярі. Усі вони — одна велика дружна родина.

— Не раз чоловік бурчить: «Вистачить на ту роботу їздити, краще вдома побудь». Але я не можу. Звикла, що треба о п’ятій встати, попорати хазяйство, привести себе в порядок — і гайда на роботу. Мої вулиці мене чекають. Їм однаково — будні, неділя чи свято — хочуть бути охайними, — каже.

— Певно, ноги після робочого дня гудуть?

— Ні, — сміється. — Ноги звикли до підборів. Якось раз вийшла без них — то ноги від незвички аж горіли!

Галині довго розмовляти ніколи. Бере у руки знаряддя праці — й продовжує наводити у Камені-Каширському чистоту.

Волинська область.