«Якби Україна твердо встановилася — то була би велика почота для полеглих хлопців-братів…»

Так розмірковує 94-річна Михайлина Швець, яка пережила сибірське  заслання.

Для правнука Максима оповіді його прабабусі Михайлини — живі, не книжні, уроки історії...
Для правнука Максима оповіді його прабабусі Михайлини — живі, не книжні, уроки історії...

Ця жінка виглядає молодшою за свої 94 осені, при тому, що все  життя тяжко гарувала і чимало натерпілася. Може, тому Михайлина Швець “так добре збереглася”, що ніколи не опускала рук, не тримала ні на кого зла. Навіть біду сприймала без розпачу…

Михайлина Іванівна походить з родини Заяців, “твердих українців”. Сімох її двоюрідних братів-підпільників зі села Волиці замордували енкаведисти. Сама допомагала партизанам. Старша сестра Настя носила їм їсти у криївку, що у лісі неподалік Чикот. Михайлина казала їй: “Зачекай-но, у тебе вдома маленька дитина! Як тебе вб’ють — на кого її залишиш? А я ще незаміжня…”

Пригадує, як “облавці” звозили побитих партизанів до райвідділу міліції у Бережанах. Там же під мурами складали навсидячки і замордованих у місцевій тюрмі бранців (щоб не було чути криків, кати включали музику, заводили трактор). А потім скликали людей, щоб шукали поміж трупів своїх рідних. Тіла так були сплюндровані, що годі було когось розпізнати. Пізнавали по обривках одежі. Через кілька днів звезли всіх до рова на цвинтарі — кидали туди один на одного, як снопи…

“Совіти” таки розізнали, що Михайлина по ночах ходить з торбами до лісу. Влетіли до її хати і сказали, щоб збиралася на Сибір, “до білих ведмедів”. А вона на те: “Як їхати — то поїду. Гріха якогось не зробила. Хлопці у лісі такі голодні — то як їм було не дати їсти?”. Від тієї прямоти енкаведистам очі на лоба лізли…

Везли у Сибір холодними товарняками. Михайлина розуміла, що її трирічний син Петро (майбутній лікар) не витримає далекої дороги, тому залишила його вдома, доглядала за ним свекруха. Із чоловіком Андрієм (“вчений був” — закінчив гімназію) вісім років провела на засланні у російському Томську.  Коли прибули пароплавом на місце, на березі місцеві жителі зібралися і давай верещати: “Бандіти прієхалі!”. Михайлина подумала:  як тільки зійдуть з палуби, відразу попрощаються з життям.  Але минулося. А з часом сибіряки заприятелювали з працелюбними, привітними “бандьорами”, запрошували у гості. Якось один дядько закликав до себе Михайлину разом із маленьким сином Михайликом і подарував впійману на Обі рибину “завбільшки як теля”, на 25 кілограмів. Віддав приїжджим українцям, бо розумів, що без допомоги вижити їм буде тяжко. Плати за рибу брати не хотів…

Їсти справді не було чого. Щоб зварити зупу, за відром картоплі ходили  аж на третій “посьолок”.  А погода — −40°, сніг пересувається як сіль, ніби пісок у пустелі…

На чужині українці працювали наче  каторжани. Чоловік Михайлини допізна мотався на будовах, а вона разом з іншими жінками діставала з річки тяжке мокре дерево, на плечах  носила на пилораму, різала його. Досі на носі має знак від удару дошкою…

Перший раз смерть обійшла її боком ще у війну, коли через їхнє село проходив німецько-радянський фронт. По дорозі від Курян через Рогачин у напрямку Нараєва почався обстріл. На дорозі падають вбиті люди, іржать і від болю стрибають у ріку  поранені коні. А вона з дівчатами втікає до своєї хати на глиниську — кулі свистять над головою, зліва-справа. Але жодна не вцілила у неї. “Напевно, мене Бог тоді рукою заслонив”, — каже пані Михайлина.

Через кілька років по смерті Сталіна Швеці повернулися додому, на хутір, який називали “кольонією”. Але жити не мали де. Попросилися з чотирма дітьми до хворої бабусі, що мешкала під гостинцем, доглядали за нею. І потрохи зводили свою оселю. Чоловік Андрій всі роботи з дерева там поробив. Бувало, несе  сніданок робітникам, а по дорозі в лісі надибує полянку з грибами — такими гарними, пригніченими (з коричневими шляпками). І вже на обід є зупка…

Михайлина Швець ще й зараз може заспівати повстанських пісень. Погано чує, але зберігся добрий голос. В юності по стодолах грала в українських виставах, їздила з  ними по сусідніх селах. Виконувала завчену роль, ще й свого дечого у текст додавала. Всі казали: Михайлина — справжня артистка!

Ця літня жінка досі цікавиться всім, що діється у світі, зокрема в Україні. Знає про війну на сході. Розпереживалася, коли почула по телевізору, що новітні сталінці обіцяли українців “у Сибір пішки погнати”.  Під кінець нашої бесіди своєю давньою галицькою говіркою оповідає сокровенне:

— Де я думала, що стільки буду жити?! Але хотіла би’м  ще трошки при вільній Україні побути. Хотіла би, щоб вона борше встановилася. Стільки  хлопців-братів за неї погинуло, і що -  все це було задарма? Як Україна годна буде встановитися  — то для героїв велика почота була би…

Фото автора

Тернопільська область