«Наші режисери просять на фільм десять мільйонів. А зарубіжні – тридцять, і чомусь їм дають»...

Щороку другої суботи вересня святкують День українського кіно. Свято з’явилося з виходом президентського указу 12 січня 1996 року. Перше українське кіно зняли у вересні 1896 року. Містом-родоначальником української кінематографії став Харків. Фотограф Альфред Федецький зняв хронікальні сюжети і влаштував перший показ в Харківському оперному театрі.

Першою українською кіноактрисою стала Віра Холодна, вона переважно знімалася в Одесі. Всеукраїнське фотокіноуправління, яке займалося розвитком українського кіно, було засноване 1922 року. А через шість років в Україні відкрили Київську кінофабрику, яка згодом була названа на честь Олександра Довженка.

Із 2003 року в Україні діє закон, що регулює розвиток кіноіндустрії в країні. Яким сьогодні є українське кіно та як його оцінюють наші кінематографісти? Журналіст “ВЗ” поцікавилася цим в українських акторів та режисерів.

Кшиштоф Зануссі,

польський режисер, зняв понад 60 фільмів (Сімейне життя, “Константа”, “Рік спокійного сонця”, Заможність”, “Життя, як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом”)

— Я мало бачив українських фільмів, але бачив “Плем’я” Мирослава Слабошпицького, що мав великий резонанс у світі. Пам’ятаю фільми Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, які увійшли до когорти світових шедеврів. Однак є багато комерційних фільмів в Україні, які незрозуміло для чого знімають. У вас нема кінотеатрів. Ну де ті фільми показувати? 180 кінотеатрів на всю Україну — це ж катастрофа!

Володимир Горянський,

актор (“Останній яничар”, “Дороги дригом”, “Офіцерські дружини”, “Останній москаль”)

- Завдяки прийнятому закону про держпідтримку кіно і завдяки фінансуванню маємо змогу дивитися нове українське кіно, що транслюють в українських кінотеатрах. На українські фільми почали ходити люди, і це добра тенденція. В Україні з’явилися якісні сценарії і якісне кіно. І якщо конкурсні комісії, які проводять конкурсний відбір, так звані тендери, працюватимуть чесно і прозоро, це також дасть позитивний результат. А тоді до нас повернуться режисери, оператори, сценаристи, які працюють за кордоном. Бо ми вміємо робити добротне кіно. От хоча би “Гніздо горлиці” - фестивальний продукт, який завоював багато нагород на престижних кінофестивалях. Або навіть одна з останніх прем’єр - комедійний фільм “Дзідзьо. Контрабас”, який встановив рекорд касових зборів. До якісних фільмів належить і драма “Червоний” - про командира УПА. І ці фільми свідчать про те, що ми вміємо знімати кіно, і воно у нас є!

Галина Шигаєва,

режисер (фільм “Голий” - Гран-прі кінофестивалю у Турині, фільми “Відь­ма”, “Обережно, блондинки!”, “Подарунок долі”...)

— В українському кінематографі не все так погано. Я — керівник курсу режисерів ігрового кіно. Тут навчаються талановиті кадри, студенти мають непогані задуми. Якби ще й була можливість знаходити гроші на реалізацію їхніх проектів, про український кінематограф знали би в усьому світі. На жаль, після закінчення університету наші випускники потрапляють на різні “продакшени”, де головна роль — у продюсера. Продюсер вирішує, потрібний фільм чи ні, братиме він участь у кінофестивалі чи ні. Молодь, яка входить у кінематографічне життя, змушена або до когось пристосовуватися, або залишатися голодною, гордою і талановитою. Але загалом кінематографічна карта України змінилася у кращий бік. Навіть якщо візьмемо розвиток кіноконкурсів, кінофестивалів — їх стало дуже багато. Це свідчить про те, що на цих фестивалях представлені роботи у різних напрямах. І цих робіт справді багато. 2004 року, коли я вперше набирала свою першу майстерню і розповідала студентам, що настане такий час, коли кінематограф почне процвітати, це здавалося неймовірним. І от, нарешті, настав такий час, коли можна впевнено сказати, що кінематограф розвивається і процвітає, фільмів багато. Кінофестивалі з’являються як гриби не лише у Києві, а й Чернівцях, Львові, Тернополі, Харкові і Херсоні...

Юлія Міщенко,

головний автор і керівник проекту “Черговий лікар” на каналі “Україна”

— Українське кіно зараз бурхливо розвивається. Більше з’являється жанрового кіно, яке приваблює глядача. Я особисто намагаюсь не пропускати прем’єри і радію за творців українських фільмів! Недавно із задоволенням подивилася фільм “Дзідзьо. Конт-

рабас”. Легке жанрове кіно, зроблене скромними засобами.

Галина Сулима,

акторка (головна роль у фільмі “Голод-33”, “Така пізня, така тепла осінь”, “Останній бункер”)

— Я знаю, що є талановита молодь і ще є трохи корифєїв. Тому сподіваюся на краще. Але також бачу забагато різних довколакіношних типу продюсерів та функціонерів, яких би бажала не бачити поруч з моїм улюбленим українським кіно! Я точно знаю, що кіно буде тоді, коли перестануть красти і коли будуть пишатися минулим і допомагати майбутнім фахівцям І коли цією сферою будуть займатися ті, хто любить кіно більше, ніж гроші!

Костянтин Лінартович,

актор (“Граки”, “Останній бункер”, Гетьман”)

- Мене зараз хвилює питання, чому п’ять років Михайло Іллєнко не має змоги дозняти свій фільм “Толока”. Причина — нема грошей. Але дуже треба, щоб він доробив своє кіно, бо це буде епохальна і стильна українська картина. Нещодавно відбувалися пітчинги, у яких брав участь і я. На жаль, другий я не пройшов, бо не всім подобається те, що я кажу. От і на конкурси наші продюсери запрошують іноземних режисерів, ніби нема своєї режисури. Якщо наші режисери просять на фільм десять мільйонів гривень, то зарубіжні — тридцять. І чомусь тим режисерам іноземним дають гроші! А наші не проходять. А за ті гроші троє наших режисерів могли зняти три картини! У нас що, нема режисерів? Це те саме, що свого часу позапрошували з Грузії багато керівників, а потім всі вони пішли... Розумію, має бути співпраця, однак ми зараз на тому етапі, коли нам треба самим показувати, на що ми здатні. Ніяк не можемо вийти із ситуації меншовартості. І це мене гнітить.

Олесь Янчук,

режисер, продюсер, актор (“Щоденник Симона Петлюри”, “Атентат, “Нескорений”, “Залізна сотня”, “Голод-33”, “Владика Андрей”)

- Замало українського кіно. Кінематограф — величезна виховна сила, тому треба все робити для того, щоб українського кіно було більше. Чому мало фільмів знімають українські кінематографісти? Очевидно, що бракує грошей на кіновиробництво. Та й умови створення українських фільмів повинні мати більші пільги. Хоча навіть у тому мізері є фільми, які можна виділити. “Поводир” Олеся Саніна несе у собі такий потужний емоційний та інформаційний потенціал. Недавно бачив фільм “Червоний”. Цікава картина і дуже потрібна для українського глядача, яка розкриває маловідомий період — сталінські ГУЛАГи. Попри те, що ми про них багато знаємо, з фільму дізнаємося ще більше.