Дністровський «КримНаш»

Екстрасенси їдуть сюди за енергетичним «допінгом», туристи – за естетичним.

Красу Бакотської затоки ні словами не описати, ні на фото не передати.
Красу Бакотської затоки ні словами не описати, ні на фото не передати.

Плануючи з чоловіком цьогорічну відпустку, взяли до рук не «турфірмові» проспекти, а записник, в якому другий рік поспіль позначаємо цікаві місця в Україні, про які чули, читали, але яких ще не бачили. З чималенького списку зупинили вибір на «Подільських Товтрах». Цей Національний парк визнаний одним зі семи природних чудес України.

Їдучи у Бакоту, не опиніться у Бакотах

Щоб насолодитися цією природною смакотою сповна, у мандрівку краще вирушати «дикуном» – з наметом, похідним казанком і «кашово-макаронно-тушонковою» провізією у наплічнику. З таким набором зможете зупинитися там, де душа забажає (навіть у місцині, від якої до «цивілізації» – кілька кілометрів), чи для розмаїття кочувати з одного прекрасного місця на інше. Та й яка найвишуканіша ресторанна страва може зрівнятися на природі з приправленим димком й окропленим ранковою росою «сніданком туриста»?!

Зібравши амуніцію, взяли курс (їхали автомобілем) зі Львова через Тернопіль на Кам’янець-Подільський. Екскурсію «замковим» містом вирішили відкласти на закуску. Залишивши на КПП перед в’їздом до Кам’янця Мазепу (в’їзне мито – 10 гривень), вирушили на місцевий ринок. Якщо хочете зекономити на продуктах, краще везти їх із собою зі Львова. Принаймні, на м’ясо, овочі та фрукти ціни на ринку у Кам’янці вищі.

За півгодини, які провели транзитом у Кам’янці-Подільському, встигли звикнути до іспансько-італійської «масовки» на дорогах. Таке враження, що автівок з позначками «І» та «Е» латинкою тут, з розрахунку на «автодушу», більше, ніж у Львові машин на польських та литовських номерах. Схоже, наш приїзд до Кам’янця збігся з масовими літніми канікулами у рідних краях подільських заробітчан, які вже встигли обжитися за кордоном.

Намагаючись зорієнтуватися, в якому напрямку рухатися з міста до Бакотської затоки, забудьте про GPS-навігатор. «Забивши» у пошук назву «Бакота», ризикуєте зійти з маршруту й опинитися не у «Подільських Товтрах», а у селі Бакоти на Тернопільщині. Річ у тім, що колись мальовнича Бакота на Хмельниччині ще за Союзу перетворилася на «українську Атлантиду», пішовши під воду разом з іншими кількома десятками сіл, для яких рішення про будівництво Дністровської ГЕС стало смертним вироком (людей відселили, змусивши зруйнувати свої хати та вирубати сади, а обжиту століттями і приречену одним розчерком пера місцевість перетворили на рукотворне «море»). Тож шукати Бакоту на карті Хмельниччини – даремно: назва села залишилася в архівах та переказах.

Краса – як на картинці, клімат – як у Ялті

Щоб дістатися Бакоти, з Кам’янця потрібно рухатися у напрямку селища Стара Ушиця. Але спершу доведеться визначитися з планами. Якщо вам до душі «залюднений» відпочинок з набором хай навіть кемпінгових зручностей (а-ля мангал, вуличний душ, столики з лавочками), тоді краще звернути на котромусь з найближчих з’їздів до Дністра, не доїжджаючи до Старої Ушиці. Як варіанти – Колодіївка, Врублівці. Тут є вибір як для шанувальників відпочинку у наметах чи трейлерах, так і для любителів комфорту готельного класу.

Хочете туристичного екстриму – тоді перед в’їздом до Ушиці, за металевою аркою із написом «Бакотський скельно-печерний монастир», поверніть направо. Якщо добиратиметеся сюди не на авто, а рейсовим автобусом з Кам’янця-Подільського, краще зупиніться у найближчому кемпінговому містечку, а вже звідти, без важких рюкзаків, вирушайте до бакотських круч. «Нав’юченим» важкувато здолати маршрут у кілька кілометрів напівпольовою дорогою, плюс – крутий спуск до монастиря і не менш крутий до пляжу. Хоча, судячи з двох наметів, на які натрапили, спустившись до підніжжя Білої гори (у ній і прорубані чернечі печери та скельні отвори-могили – усе, що залишилося від давнього монастиря після кількох руйнувань), відчайдухи знаходяться. Їх не відлякують ні мініатюрні розміри тутешнього дикого пляжу (навіть чотирьом наметам тут було б затісно), ні юрби туристів, які припливають подивитися на Бакотський монастир на прогулянковому теплоході, ні крутий підйом, який доводиться долати, аби запастися питною водою.

Якщо вирушите на екскурсію у Бакотський монастир, візьміть зі собою пляшечку-другу, щоб набрати водиці з чернечих джерел. Кажуть, вона цілюща і може зберігатися до трьох років. Поки чекатимете своєї черги до джерела (їх тут три, але біля кожного завжди людно), встигнете роздивитися «чарівні» поручні, які обрамляють спуск до Дністра. Чого тільки на них не в’яжуть, загадуючи бажання: і стрічки, і целофанові пакетики, і смужки-клаптики з футболок…

Вхід до монастиря (не діючий, але іноді тут проводять богослужіння) – платний: 10 гривень з людини. Для дітей – безкоштовно. В обставлених іконами келіях туристи залишають записки за здоров’я – з іменами рідних і близьких. У чернечі печери навідуються й екстрасенси, щоб «підзарядитися» потужною енергетикою.

Не знаю, якою аурою насичуються у Бакоті «всевидящі», але естетичної підзарядки тут для всіх вистачить. З круч відкриваються неймовірні красоти. І клімат у Бакотській затоці такий, що ці місця охрестили «дністровським «КримНашем». За кількістю сонячних днів у році цей райський куточок Поділля не поступається Ялті.

У скельному монастирі ченців немає, а ось туристи не переводяться.

Хто – на нудистські дискотеки, хто – на рибалку

Оскільки, крім відвідин «української Атлантиди», у наші плани входив і триденний відпочинок з наметом, та ще й у місцях, де можна порибалити, за кінцеву точку свого маршруту обрали Стару Ушицю. Точніше – саму її окраїну з напівдиким пляжем і неймовірним видом на протилежний берег Дністра. У хвилини заходу сонця його вапнякові скелі, наче за помахом чарівної палички, змінюють забарвлення: з кремового на рожеве, потім – на світло-бордове.

Крім нас, на мальовничому клаптику «отаборилися» ще дві невеличкі компанії. Судячи з номерів на авто, з Києва і Вінниччини. А наступного дня на пляжі ціле наметове містечко виросло. З’їхалися переважно місцеві, з Хмельниччини – провести на природі затяжні вихідні до свята Незалежності. «Руханка» була така, що заснути вдавалося лише під ранок. Музика, хорові «батли», нудистські запливи «під градусом» і «софітами» (для більшого шоу-ефекту «голоплавці» підганяли до самої води машину та «врубали» дальні фари). З неприємних вражень – і повальна російськомовність «хмельницько-туристо».

Поки нічні тусовщики відсипалися, невільні глядачі і слухачі їхньої шоу-програми поспішали насолодитися тишею, яку порушував хіба що заколисливий плюскіт води, «булькіт» від закидання вудок і потріскування розведених біля наметів вогнищ. Ще за вухами тріщало у тих, хто наминав приготовлену у казанках смакоту, запиваючи приправленими димком кавою чи чаєм. Найбільша з гастрономічних нірван – юшка, зварена з трійки щойно зловлених лящиків і некотячих розмірів коропа. Зі щедрого чоловікового улову «освоїли» лише цю лускату четвірку. Решту рибин після фотосесії відпустили назад, у дністровські простори. Треба було бачити очі рибалок-сусідів, коли лящі, карасі і коропи з нашої колекції отримували «вольну». Сподіваючись припинити це «святотатство», нас закидали рецептами, як довезти улов додому, щоб по дорозі не протух. Поради вислухали, але скористатися ними вирішили іншим разом.

Не обійшлося і без рибальських анекдотів. Коли почула від чоловіка розповідь про двох літніх дядечків з Хмельницького, які «осіли» на тому ж місці, де він рибалив, подумала, що це – жарт. Та ні. Коли застала цих рибалок за роботою і поцікавилася, як кльов, почула: «Навіть якщо нічого і не зловимо, не страшно – ми зі собою чотири кілограми риби привезли. Без закуски не залишимося».

Рибу на відпочинок в Ушиці везти не обов’язково, а ось дровами і баклажками з питною водою запастися до поїздки бажано. Сухе гілля в околицях пляжу можна знайти, але якщо потрапите на такий туристичний «зліт», як ми, то на всіх «сушки» для вогнища може і не вистачити. З водою теж ненадійно. На запитання, де можна її набрати, місцеві скерували нас до старенького будиночка з криницею. Коли повернулися туди з казанком і бутлем, відпочивальники, які орендували хатину, порадили шукати іншу «водокачку». «Самі, – кажуть, – від сусідів воду носимо. Хтось втопив відро з криниці, лише ручка на гачку залишилася. Господар обіцяв інше привезти». Довелося у сусідньому будинку воду просити.

Поки шукали воду, розвідали ціни на оренду «туржитла» у дачній частині Старої Ушиці. Прайси стартують від 50 гривень з людини (це якщо зручності не у будинку, а на подвір’ї). Можна домовитися з місцевими і про човен – за тарифом «30 гривень: хочете – за годину, а хочете – доки не наплаваєтеся».

Фото Андрія ШВЕЦЯ