«Перше, що зробив, коли приїхав на батьківщину, з’їв грушу з дерева, що росте на подвір’ї»

Наша газета писала про неймовірну історію Максима Коноплянки (у номері від 04.08.2017 р. “У думках уявляю себе маленьким хлопчиком, який біжить назустріч бабусі”). Нагадаємо, Максим родом з Кіровоградщини, з мікрорайону Бадина, що у місті Олександрія. У 10 років хлопця-сироту таємно усиновили американці і вивезли в США. Через 12 років він повернувся в Україну, аби зустрітися зі своїм дитинством. Я зустрілась з 22-річним Максимом Коноплянкою у кафе у Львові, аби запитати, які у нього враження від поїздки на батьківщину.

— У поїзді не міг спати, постійно думав, куди їду, що там побачу? - розповідає Максим, ледь стримуючи хвилювання. - Весь час ловив себе на думці, а якщо не побачу свого будинку? Потім взяв себе у руки: “Все! Як буде, так буде”. Тоді заспокоївся. Коли приїхав, побачив Артема (син рідного брата Максимової бабусі. - Авт.), з моєю подругою дитинства Діаною. Вони мене обійняли. Мені аж від серця відлягло. Хоча Діану не відразу впізнав. Їй зараз 19. Вона жила навпроти мого будинку. Діана почала розповідати про наше дитинство, як з нею разом їздили на роверах, бавилися “у лови”, плавали в озері. Коли їхали, по дорозі побачив ті самі вулички з дитинства. Тільки тоді вони здавалися величезними, довжелезними, а зараз такими мініатюрними.

У Максима є молодший брат Богдан, якого також усиновила американська сім’я. Йому зараз 13. Мама Максима померла від туберкульозу, коли їй було 27... Батька бачив лише раз у житті. Сім’ю “тягнула” бабуся Галя, яка з ранку до ночі працювала на городі. Бабуся доглядала за малим Максимом, поки його не забрали до сиротинця. Сім’я так і не спромоглася віддати дитину у школу. Пиячили... У квартирі, де жила родина, не було світла, газу, води — відрізали за борги. З Америки Максим написав листа до бабусі, розповів, де він і що з ним сталося. Вона про усиновлення нічого не знала...

Разом з Артемом Максим пішов на цвинтар, де поховані його мама і бабуся.

Наступного дня вирішив піти на кладовище знову, аби побути біля могил рідних наодинці, поговорити з ними, розповісти про своє американське життя...

— Хотів потрапити у дім, де жив у дитинстві (Максим показує у телефоні відео. - Авт.). Зовні — це той самий будинок, я його пам’ятаю. Та коли зайшов всередину, не впізнав його. Артем сказав, що мій дядько Сашко продав будинок, коли вийшов з тюрми. Зараз там живе якийсь чоловік, назвався Петром. У будинку він займає одну кімнату. Чоловік дозволив мені зайти. Побачив, що він навіть ліжка не має. Спить на старому матраці. Біля матраца - електричний чайник... Там і спальня, і їдальня. Інші кімнати — порожні. Колись на подвір’ї була літня кухня, її дядько Сашко розвалив, коли був п’яний. Трьох сараїв теж немає (в одному з них повісилася тітка Максима, в іншому жила, точніше, доживала свого віку хвора на туберкульоз мама Максима. - Авт.). На подвір’ї залишилися фруктові дерева: абрикоси і грушка, на яку я вилазив і ховався у листі, коли бабуся за щось сварила. Перше, що зробив, коли приїхав, зірвав і з’їв грушку. А ще нарвав шовковиці... Поруч біля нашої хати та сама закинута будівля. Я коли був дитиною, там бавився з друзями. І тепер діти там бавляться. Здається, це недобудована за часів СРСР лікарня. Пам’ятаю, як у дитинстві ми на горищі голки знайшли...

У мене є ще один дядько — Вітя. Він зараз у тюрмі у Кропивницькому (відбуває покарання за крадіжку). Йому років 38. Артем, коли я з ним почав переписуватися, сказав, що Вітя бив мою бабусю. Не хотів з ним зустрічатися. Та коли приїхав в Україну, все-таки вирішив побачитися. Це було найскладніше для мене. Хотів його запитати, як докотився до такого життя, що бив власну матір? Вітю я добре пам’ятаю, ми жили в одній хаті. Він був радий мене бачити, коли приїхав до нього у тюрму. Пам’ятає день мого народження. Весь час повторював: “Як ти виріс!”. Згадав, як він ніс мене малим через місточок на шиї, а я на нього напісяв... (усміхається. - Авт.). Вітя пообіцяв, коли вийде з тюрми, змінить спосіб життя. Коли я був малим, ми з бабусею приходили до нього у тюрму, і він тоді те саме казав...

Максим пригадав, що дядько Вітя вчив його, малого, красти...

— Казав, щоб я залазив у віконечко у магазині і крав продукти. Мусив красти їжу у сусідки, бабці Віри, коли її не було вдома. Пам’ятаю, як схопив сусідську курку, сховав її під куртку і приніс додому. Бабуся Галя мене сварила, але обскубала курку, і ми того дня мали що їсти.

Максим знайшов свою українську родину, але порозумітися було складно. Він рідну мову забув, говорить лише англійською. Обіцяв вивчити українську. Хоче багато чого запитати у родини. Та до серйозної розмови “по душах” має ще дозріти...

— Багато пам’ятаю речей з мого дитинства. В Америці відчував, що втрачаю українське коріння, мову. Коли приїхав в Україну, зрозумів, що це моя земля. Відчував страшенну радість, бо віднайшов своє коріння!

Побував хлопець і у школі-інтернаті у Світловодську, де жив та навчався. Саме звідти його таємно вивезли новоспечені батьки до Америки...

— Мене зустріла директор школи-інтернату Світлана Майстренко зі своїм сином Русланом. Я часто згадував клас, у якому навчався. Коли наступного року приїду, обов’язково з усіма зустрінутися (цього року Максим мав насичену програму, як волонтер об’їздив чимало дитячих будинків. Він — майбутній психолог. Він ще вчиться, але вже допомагає людям, у яких проблеми з алкоголем, та дітям-сиротам. - Авт.).

— Наступного року пані Світлана пообіцяла усіх моїх однокласників зібрати. Я впізнав своє ліжко. Маю лише добрі спогади. Хоча й тікав з інтернату до бабусі... Мені сказали, що зараз прийде моя улюблена нянечка Надія (Максим від хвилювання закриває обличчя руками. - Авт.). Вона вже на пенсії. Я її так любив у дитинстві! Мене небагато людей розуміли, я був хуліганом, міг щось втнути. А нянечка мене любила, незважаючи ні на що. Добре до мене ставилась, завжди обіймала, цілувала... Коли вона зайшла, я її одразу впізнав. Вона мене обійняла. Це був найбільш зворушливий момент цієї подорожі. У той день, коли мене забирали на усиновлення, вона не працювала, мала вихідний. Дуже хотів з нею попрощатися. Коли їхав, хтось поклав мені у кишеню записочку з моєю домашньою адресою... Хоча свою адресу знав напам’ять.

Максим чудово пам’ятає той доленосний день, коли вчителька з інтернату прийшла у його кімнату і сказала, що його забирають до Америки. Він побіг у туалет плакати... З цією вчителькою він теж зустрівся через 12 років.

Максим нікого не засуджує, розуміє, що в Америці отримав значно ширші можливості... Запитую його враження про сучасну Україну. Каже, Львів і Київ йому дуже сподобалися, це по-справжньому європейські міста. Він багато подорожує по світу, тож має з чим порівняти. А ось Олександрія і Світловодськ “застрягли” в СРСР (Максим показував мені свіже фото, де видно назву вулиці Чапаєва. - Авт.). Як бачимо, декомунізація ще не добралася до Олександрії. Максим каже, що не почувався там безпечно. Відчувалося, що місто депресивне. І люди такі ж.

“Відчуваю себе українцем, - каже мені наприкінці нашої зустрічі. - Про це сказав і своїй сім’ї в Америці. Обов’язково повернуся в Україну наступного року...”.

Фото Ірини ТРУШКЕВИЧ