«У думках уявляю себе маленьким хлопчиком, який біжить назустріч бабусі...»

22-річний Максим Коноплянка родом із Кіровоградщини, з хутора, що біля містечка Олександрії. Коли хлопцеві було 10 років, а його молодшому братику Богданові вісім місяців, їх таємно вивезла до Америки бездітна сім’я. Максиму навіть не дозволили попрощатися з рідною бабусею Галею, яка виховувала хлопця. Дітей посадили у машину і відвезли до Києва, в аеропорт. Дитинство Максима в Україні було важким. Батьки офіційно не були одружені. Батька бачив лише раз у житті. Мама безбожно пиячила, вживала наркотики, займалась проституцією. Померла від туберкульозу у 27... Нині він студент американського коледжу, майбутній психолог. Допомагає людям, у яких проблеми з алкоголем. Через 12 років Максим повернувся в Україну. До Львова приїхав як волонтер, аби отримати досвід роботи з дітьми-сиротами. Відвідує дитячі будинки і знає не з чуток, яким є життя сиріт. Через які життєві випробування довелося пройти Максимові, і чому не забув життя в Україні як страшний сон, розповів в інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

Максим поринає у дитячі спогади, а я ловлю себе на думці, що це готовий сюжет для кінофільму...

— Маму звали Альона, батька — Василь. Його не пам’ятаю... Якось мами не було вдома, він прийшов. Мені його показала бабуся Галя. Маму я сприймав як старшу сестру (народила хлопця у 18 років. - Авт.), а ось бабуся була для мене найріднішою людиною. Вона замінила маму.

У родині Максима усі пиячили — бабуся, дідусь, дядьки, тітка.

- Іноді я працював у сусідки. Прибирав у неї, збирав яблука, полуниці. За це давала продукти і... самогон. Я знав, що і бабуся п’є, але вона від мене ховалася, не хотіла, щоб я це бачив. Бабуся колись на заводі працювала, але її звільнили. Вони крали метал і здавали або обмінювали його на щось...

Наближався час, коли Максимові треба було йти до школи. До хати прийшла соціальний працівник і сказала: “Якщо дитину не віддасте у школу, заберемо її до дитбудинку”. Та родині було байдуже. Усі тільки пиячили...

— Наша сім’я спершу жила у квартирі, а потім усі разом переїхали до будинку. Той будинок, що переходив у спадок. Тітка Іра, мамина сестра, повісилася у сараї... Мені тоді було вісім років. Це було взимку. Чому це зробила, не знаю. У мами було ще двоє братів — Віктор і Сашко. Віктор зараз у тюрмі, Сашко з тюрми щойно повернувся. У мене є троюрідний брат Артем. Я з ним чотири роки тому почав листуватися. Він тату-майстер.

Максим, коли приїхав в Україну, помітив, як у пам’яті постійно спливають спогади з дитинства. Побачив у нашій газеті, на останній сторінці, гриби. Згадав, як з бабусею ходив до лісу по гриби. Бабуся вчила онука на ровері кататися, плавати, розпалювати вогнище.

— Перед сном бабуся читала мені молитву і казку про Івасика-Телесика. Спав з нею в одному ліжку, бо боявся, що мене хтось поб’є. (Прошу Максима згадати ту молитву (переходить з англійської на українську мову. - Авт.): “Я до Бога руки зношу, в нього щастя прошу. Для мами, для тата, всієї родини. Послухай, Ісусе, малої дитини...”. Бабуся цілувала мене у чоло. Обіймала, і так ми засинали.

Хлопець згадує, як на День святого Миколая бабуся робили йому подарунки. Клала цукерки у стару коробку. А на його день народження та Різдво робила вафельний торт зі згущеним молоком. На Великдень завжди пекла паску, змащувала її зверху збитими білками і цукром. Максим обдирав зверху цю скоринку і їв, як цукерку.

— На Різдво ми ходили по хатах колядувати. Чекали з друзями першої вечірньої зірки, і бігли... Бабуся казала, коли засвітяться ліхтарі, щоб я йшов додому. Але я її не слухав, і ходив до ночі. Ми знали, де жили багаті сім’ї. Нам давали пампухи. Іноді гроші давали.

Ситуація у родині погіршувалася, коли приходив Толік (тато Максимового брата Богданчика, вони зведені брати). Тоді спалахували скандали. Толік лупцював маму.

— Бабуся за маму не заступалася. Толік бив маму, навіть коли була вагітною. Одного разу я вирішив її захистити. Схопив сапку (це слово вимовляє українською. - Авт.) і довбонув Толіка. Розбив йому голову. Толік схопив мене за руку, але бабуся заступилася за мене. Після цього він ніколи на мене руки не піднімав...

Дідуся також пам’ятає. Він працював у сусідів на пасіці. Дідусь був добрим до Максима, рибу разом ловили. Бабуся працювала на грядках, вирощувала помідори, бульбу. Мама уже тоді була дуже хвора. У неї була анорексія, допікав туберкульоз. Її перенесли у хлів, де раніше тримали тварин, там мама і жила... У дітей також діагностували туберкульоз. Максима вилікували ще в Україні. Богдана - в Америці. Коли померла мама, Максимові було 9 років…

— Це була неділя, ранок. Протягом кількох останніх тижнів я не ходив до церкви (Максим, коли розповідає, дуже хвилюється. - Авт.). Але сусід захотів мене відвести. Я прокинувся. Не знаю, чи це Бог мене до цього підштовхнув, чи моя власна віра. Я побіг до мами, взяв її за руку. Ми прочитали молитву “За прощення”. Чому це зробили, не можу пояснити. Після того я пішов до церкви. У церкві подав записочку за її здоров’я. Коли стояв у церкві, як хвиля на мене якась накотилася, з голови до ніг, і я зрозумів, що мама померла. Вискочив з церкви, побіг додому. І з горба побачив, що на паркані висить хусточка (у цих місцях існує така традиція — вивішувати хустку, коли хтось помирає. - Авт.). Забіг додому, бабуся плакала. Пам’ятаю, як маму відспівували. Як ми сиділи вночі біля померлої і читали молитви. У нас не було грошей, але сусідка дала ковбаси і хліба, щоб зробити поминки.

Максим небагато розповідає про своє життя у дитячих будинках (був у двох сиротинцях). Каже, був хуліганом, завжди свого добивався. Пам’ятає, як він звідти тікав до бабусі.

— Перший дитбудинок був не дуже далеко від дому. Звідти йшов пішки. Тоді мене відправили до іншого дитячого будинку, вже подалі від дому. Вдень, коли діти лягали спати, хапав іграшки, які мені подобалися, і тікав через задні ворота. Йшов на автобусну станцію. В автобусі робив вигляд, що їду з кимось із дорослих - обіймав когось. І тікав до бабусі.

Бабуся була рада цим зустрічам. Не раз і сама приїжджала до Максима. Хлопець пам’ятає, як привозила йому у дитячий будинок банани.

— З другого дитбудинку треба було добиратися двома автобусами. Але той другий автобус їздив лише раз на день. Тому я йшов пішки, хвилин сорок. Коли бабуся бачила, що я біжу, кидала все і бігла мені назустріч...

Після смерті матері дітей таємно вивезли до Америки.

— Родина, яка нас з братом забрала до себе, шукала у сиротинці новонароджену дівчинку. Але дівчинки не було. І вони побачили мого братика. Вирішили його забрати. Це була бездітна пара. Жінка — турчанка, яка у 18 років втекла з Туреччини до США. Їм поставили умову, що братів не можна розділяти. Тоді забрали нас обох. Але стосунки з цією родиною у мене не склалися...

У цій сім’ї я прожив вісім місяців. Це був суцільний жах! Я ненавидів нову маму. Вона весь час сварилася зі своїм чоловіком. А я постійно повторював, що хочу додому! Англійської не знав, користувався словничком, який вони мені дали (показував слова у словнику). Переживав, що нас з братом розлучать. Був час, що ми були у різних дитячих будинках. Тільки коли брат підріс, ми були разом, і я був щасливий. Богданові зараз 13. Ми з ним часто бачимося.

Максим думав, що постійно буде переходити “з рук у руки”... Але соціальні працівники в Америці таки знайшли для хлопця хорошу сім’ю. Максима усиновила інша американська родина, в якій живе дотепер. Та пара уже мала двох усиновлених дівчаток і хлопчика. Та хлопчик вимагав братика. Максим уже був дорослим, і мама боялася брати 10-річну дитину, але чоловік наполягав. Так у Максима з’явилася нова родина. Тільки тоді хлопець відчув у душі спокій.

- Нова сім’я мене зустріла в аеропорту. Ми їхали у машині. Я з дітьми сидів на задньому сидінні. І назвав цю жінку мамою. Вона була заскочена. Названого батька довго не міг назвати татом. Коли ми приїхали додому, мама Банні сказала: “Це твій дім! Все, що ти бачиш, — твоє. Це твоя спальня. У першій сім’ї я боявся підійти до холодильника і щось взяти. А там почувався у безпеці.

У думках він досі уявляє себе маленьким хлопчиком, який біжить назустріч бабусі... Лише через вісім місяців зміг написати бабусі листа і розповісти, куди зник з Богданом. Бабуся нічого про усиновлення не знала...

— Ми з бабусею листувалися два роки. А потім вона перестала писати. Відписав сусід, що бабуся померла. Мені було 14. У мене почалась депресія. Були думки про самогубство. Відчував провину, що не зміг вберегти бабусю. Думав, якби залишився в Украї­ні, вона б так швидко не померла.

Депресія тривала чотири роки. Одного дня до його мами Банні підійшла незнайома жінка. Йому було 18. Вона взяла її за руку. У цей час до вікна прилетіли два круки. Жінка сказала: “У тебе є два сини. Твій старший син має важкі думки, проходить через складні випробування, приведи його до мене” (Максим ледь стримує сльози. - Авт.). Родина якраз переїхала на нове місце. Максим прийшов до незнайомки. Вона розповіла йому про такі речі з його дитинства, які ніколи і нікому не розповідав. Сказала, що переживає через свою бабусю. “Зараз буде таке враження, що через тебе хтось проходить”, - сказала. У цю секунду Максиму здалося, що перед ним стоїть його бабуся Галя. Вона його обняла і поцілувала у чоло, як робила це завжди. Максим сказав, що не вберіг її. Жінка зробила жест руками, точнісінько так робила бабуся, коли була чимось незадоволена, і сказала: “Навіть не думай про це! Я завжди буду тебе оберігати. Я щаслива, що ти тут. Коли ти побачиш довкола себе білих метеликів, це означає, що я біля тебе. Я завжди буду біля тебе!”. У цей момент ніби щось “зійшло” з Максима...

Запитую у хлопця, що його так тягнуло в Україну? Не було бажання забути про своє дитинство як про страшний сон?

— Чотири роки намагався приїхати в Україну. Почалася війна, і нас не пускали. Відчував, що втрачаю мову, свою ідентичність. Але все, що у житті стається, стається у певний і потрібний час. Розумію, що був до цієї поїздки не готовий. Хочу зустрітися зі своїм дитинством...

Поїхав на Кіровоградщину сам. Це для нього особиста подорож. І дуже особисті спогади. Але він погодився розповісти про цю поїздку.

(Продовження цієї життєвої історії — в одному з наступних номерів “ВЗ”).