Для одних чар-зілля – папороть, для інших – лопухи…

На Івана Купала не забудьте про давні народні традиції.

Яка романтична ця лісова папороть! Аж пашить благодатним вогнем!
Яка романтична ця лісова папороть! Аж пашить благодатним вогнем!

Давній приятель – громадський діяч зі Львова Дарій Футорський – чи не кожного другого тижня шле мені SMS-ки, вітаючи зі святом Івана. Переконував, що їх у церковному календарі – аж 24, найбільше з усіх. Це тішить моє самолюбство. Найбільше з них люблю “літнього Івана”, який настає у ніч з 6 на 7  липня. Тоді, здається, на честь мого покровителя торжествує вся природа…

З моїм персональним празником пов’я­зана одна з найгарніших українських легенд – про папороть. З часів язичництва переказують, що рівно опівночі ця рослина розцвітає, на кілька митей осипаючи все довкола золотистим пилом. Не всім дано побачити це диво. Кому пощастить, багато чого здобуде: знайде великий скарб, почне розуміти мову тварин і рослин, позбудеться всіх болячок…

Гарна історія, але все ж – казкова. Науковці давно встановили, що жодна папороть ніколи не цвіте. А розмножується вона, вистріливши дозрілими спорами зі своїх мініатюрних мішечків під “пальмовим” листям.

У силу того, що я – Іван, не годилося б оповідати таку “крамолу”, але є вже, як є. І мені у легенди часом хочеться вірити. Дякую незабутньому Івану Сколоздрі, живописцеві з Розвадова над Дністром, що малював світової слави шедеври на склі. Він подарував мені один зі своїх фантастичних доробків – акварельне уявлення Купальської ночі, коли серед темного лісу з його страшилищами зеленкуватими каганцями зацвітає папороть. Злі сили цим благодатним вогнем відганяє від себе, а добрі – привертає…

Співаючи гімн папороті, мушу визнати, що на моїй малій батьківщині до неї нема особливого пієтету. Щоправда, влітку без неї ні дня колись не обходився старенький Володимир Воробець з урочища Гунищів. Жав серпом цілу вереньку папороті і кидав її у жолоб корові перед доїнням. Не скуштувавши “Іванової рослини”, віддавати молока Краса не хотіла…

А “на Івана” у нас у більшій пошані… лопухи. Колись вони росли біля воріт на подвір’ї колгоспного бригадира Григорія Лещука. Дехто критикував його: такий великий начальник, а бур’яну викосити не може! Григорій Михайлович на ті кпини відповідав: “Навіть не подумаю! Скошу його на самого Івана! І замаю лопухами свого внука, він у мене – Іван!”.

У далекому дитинстві лопухами на світанку 7 липня вкривала мене, ще сонного, і мама. Найгарнішим, найпахучішим зіллям були ті “будяки”…