З померлим закопують у землю… шанс врятувати інші життя

В Україні щороку гине близько 3 тис. потенційних донорів, органи яких можна було би пересадити як мінімум 10 тис. хворих.

7 тис. — стільки українців, які потребували пересадки донорських органів, померли протягом останніх двох років. Щодня через відсутність системи трансплантації Україна втрачає дев’ятьох своїх громадян, яких можна було би врятувати, усунувши нормативні перепони щодо донорства від померлих осіб.

Новий закон з трансплантації ухвалили у першому читанні навесні минулого року. У другому мали ухвалити восени. Проте редакція нового документа досі опрацьовується.

За попередніми підрахунками, в Украї­ні щороку гине від 40 до 60 потенційних донорів на 1 млн. населення, тобто близько 3 тис. осіб, які могли би врятувати життя не менше 10 тис. хворих.

“Торік за програмою державного лікування за кордон відправили 136 осіб (більшість — на трансплантацію). Витратили на них 380 млн. гривень. Але це — крапля у морі, — каже головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціалізації “Хірургія серця та магістральних судин”, заступник директора з лікувальної та координаційної роботи Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова Костянтин Руденко.- Щороку в Україні пересадки серця потребують 500 пацієнтів, нирок — 2−2,5 тис., печінки — 200 хворих. Щоб отримати нове серце за кордоном, українці платять по 95−100 тис. доларів США. Якби робили такі операції в Україні, змогли би вкластися у 15 тис.”. Каже, в Україні є навчені бригади, новітнє обладнання і бажання рятувати людей, але також є застарілий закон і закладена у ньому презумпція незгоди — медики не можуть взяти органи у загиблого, якщо він не погодився на це за життя або таку згоду не дали після його смерті родичі, які часто не розуміють, що тим самим можуть врятувати не одне життя. Не дивно, що за останні 16 років в Україні провели тільки 10 пересадок серця. Новий закон, до слова, також передбачає презумпцію незгоди.

“Від серцевої недостатності потерпає 900 тис. українців. З них 90 тис. — від важкої форми недуги. Це все — потенційні кандидати на трансплантацію”, — додає Костянтин Руденко.

Ользі Мокрицькій сім років тому пересадили легені. Жінку оперували в Австрії за кошти, зібрані родичами та друзями. Це був єдиний шанс вижити після кількох років боротьби з легеневою гіпертензією — важкою патологією, коли у легеневій артерії зростає внутрісудинний тиск. Згодом хвороба знову нагадала про себе. Діагноз — “відторгнення трансплантату”. Потрібно було робити повторну пересадку. Ольга, мама двох діток, була у відчаї. Необхідно було назбирати 150 тис. євро. Допомогли небайдужі люди. “Високий Замок” також долучився до збору коштів. Жінку врятували.Але тричі на рік мусить їздити в Австрію і проходити там комплексний медогляд. Також мусить пожиттєво приймати імуносупресанти — ліки, які “присипляють” імунітет, не дають йому сприймати пересаджений орган як чужорідне тіло. На це йдуть великі кошти. “Мені пощастило, бо я двічі отримала орган. Україна не входить до організації “Євротрансплантант”, тому українець може розраховувати на орган лише за тієї умови, що у цей час його не потребує хтось із громадян ЄС.

Навіть якщо у тебе є необхідна сума, не факт, що зможеш отримати бажане”, — каже Ольга.

“Найдешевший пацієнт — мертвий пацієнт”, — у цю брехню вірять і люди, і влада. Чимало досліджень, які були проведені у Європі, доводять протилежне: рятуючи життя, інвестуємо в економіку. Можете заперечити: трансплантація — це дорого. Але насправді дорого роками лікувати людину, сяк-так підтримуючи у ній життя, а потім, коли ситуація дійде до критичної межі, — відправляти її на лікування за кордон, — пояснює член правління Європейської асоціації легеневої гіпертензії, член Ради Європейського фонду легень Хуан Фуертес. — Кажете, що у вас немає авіації, аби вчасно доставляти органи від донора до пацієнта. В Іспанії (ця країна вважається еталоном організації трансплантології у Європі. — Авт.) органи возять… у таксі. Це — дешево і безпечно. Але ми до цього також довго йшли, поступово змінювали законодавство і громадську думку”.

Зараз в Україні, за спостереженнями медиків, 99% родичів померлих відмовляються підписати згоду на забір органів у їхніх померлих близьких. А з 1% тих, що готові вести переговори, 85% не проти отримати за це… матеріальну винагороду!

На думку громадського активіста, члена координаційної ради Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЛ/СНІД Дмитра Шерембея, в Україні потрібно запровадити презумпцію згоди, щоб після смерті кожен українець зміг стати донором (всіх органів та анатомічних матеріалів або лише деяких із них), якщо не відмовиться від цього за життя (заяву можна відкликати у будь-який час) або після його смерті за нього це не зроблять родичі. Також необхідно розробити нові алгоритми для діагностики смерті мозку, сформувати листи-очікування та впровадити посади транспланткоординаторів — спеціальних осіб, які грамотно переконуватимуть родичів, аби ті дали згоду на забір органів у покійного.

“Лікарі не поспішають нам допомагати — не констатують смерть мозку (повну і незворотну втрату головним мозком людини всіх його функцій, що реєструється на тлі працюючого серця та вентиляції легень. — Авт.). Це — обов’язкова умова, без якої не може відбутися вилучення органів. Смерть мозку повністю еквівалентна смерті людини, бо можна пересадити серце, легені, печінку чи нирки, а мозок, який зруйнувався, — ні. Щоб діагностувати смерть мозку, має зібратися консиліум, але лікарі не хочуть проблем, — додає Костянтин Руденко. — У суспільстві досі живе міф, що трансплантолог — це хірург, який спить і бачить, як розібрати хворого на органи. Але, наприклад, серце “живе” поза межами людського тіла лише три години, а вилучення та забір може провести спеціально бригада у відповідних умовах”.

“Час від часу у ЗМІ з’являється інформація про “чорних трансплантологів” (зокрема, місяць тому в СБУ повідомили, що затримали підозрюваних в організації каналу торгівлі людськими внутрішніми органами, які купували у малозабезпечених громадян нирки по 13−15 тис. доларів США за “штуку” і перепродували їх заможним іноземним клієнтам за 80−100 тис. Після згоди на донорство жертв переправляли за кордон для проведення хірургічних операцій. Щомісяця — по 4−5 осіб. — Авт.). “Чорні трансплантологи” — не клопіт Міністерства охорони здоров’я. Цим повинні займатися правоохоронці. Але якщо ми й далі не будемо нічого робити, боячись, що нас упіймають на вулиці і розберуть на органи, будемо й далі втрачати людей — основний і найбільш цінний ресурс кожної держави”, — наголошує Дмитро Шерембей.

Церква підтримує ініціативу громадських активістів та медиків. “Посмертне донорство — це можливість прислужитися людям після завершення земного життя, — зазначає адміністратор БФ Шпиталь ім. Митрополита Андрея Шептицького, отець Андрій Логін. — Якщо суспільство висловлює готовність стати донором, це свідчить про високий ступінь його гуманності та глибоке розуміння солідарності”.

На Заході це називають “останнім даром” — останнім подарунком, який людина може комусь зробити.