Данило Мокрик: «Робота журналіста-розслідувача – це не гра «Що? Де? Коли?»

Про досвід у новому амплуа та про «Останню інстанцію» як програму, яка має на меті чути людей і допомагати, — у нашій розмові з ведучим ZIKу.

— Даниле, ви займалися політичною журналістикою. Прем’єрний проект ZIKу «Ос­тання інстанція» — класичні журналістські розслідування. Чим викликана зміна профілю?

— Зміною мене самого. Оглядаючись назад у своїй політичній аналітиці і публіцистиці, бачу більше самолюбування, ніж конкретних результатів. Може, воно і не може бути по-іншому? Може, уся політична журналістика — це більше розвага для «політично свідомої» частини соціуму. Один великий «Шустер Live». Шоу-бізнес.

Це і весело, і драйвово. Але у цьому втрачаєш відчуття, що твоя робота причетна до реальності, в якій живуть люди. Що ти продукуєш інформацію, і це впливає на світ. Це вакуум, і він з часом втомлює.

Розслідування — інша історія. Їх мені подобалося робити ще тоді, коли працював на zaxid.net. У такій роботі маєш відчуття, що щось робиш. Якщо пощастить — навіть на щось впливаєш. Це запалює. Горіти хочеться.

— Ви свого часу були ведучим політичного ток-шоу «Рада 8.0». Чому вирішили припинити випуск програми?

— Чесно? Формат основної частини програми «Рада 8.0» виявився не моїм. Розмова двох гостей, а я — в ролі модератора... У мене є сильніші сторони: інтерв’ю, комунікація як така. А передавати слово від одного до іншого і стежити за хронометражем їхніх реплік… Ну, Шустер з мене такий собі.

Якби робив парламентську програму сьогодні, робив би її по-іншому. Але сподіваюсь, що мене омине повернення у політичну журналістику. Хочу робити розслідування.

— Ви вивчали політологію у паризьких вишах. Ці знання якимось чином допомагають у журналістській роботі?

— Освіта — це ж не питання знань. Це питання способу мислення. Це не я придумав, а один із моїх викладачів, світлої пам’яті Жак Барра (буквально два тижні тому довідався, що він помер). «Я тут не для того, щоб забивати вам голову знаннями. Для цього є Google і «Вікіпедія». У голові вже нічого тримати не треба. Я тут для того, щоб навчити вас оперувати інформацією. Навчити вас думати».

Робота журналіста — це не гра «Що? Де? Коли?» на загальну ерудицію. Це — гра «Дізнайся, обдумай і опублікуй». Це — практика. Сподіваюсь, цієї практики мене навчили.

До речі, жодного разу мене не просили показати паризький диплом, хоча мені іноді дуже хотілося. Один головред мені на співбесіді якось сказав: «Ваше резюме і ваш диплом — це ваші тексти».

Освіта не є щось, що поставиш у рамочку і будеш всім показувати, і всі будуть тобою захоплюватися, який ти молодець. Її потрібно щоразу доводити своєю роботою. І кожне розслідування, кожна поява в кадрі, кожна розмова — це новий екзамен.

— Соціальні розслідування — це постійний контакт з людьми. З якими проблемами до вас звертаються? І чи вдається відповідати статусу «останньої інстанції»?

— Контакт з людьми — це круто. У цьому велика різниця соціалки і політичної журналістики. Політика — вакуум, окрема реальність, яка мало дотична до реального життя реальних людей.

А в соціалці журналіст на щось може вплинути. Може затягнути в студію народного депутата чи міністра і показати йому: ось бачите, яка проблема у людини? Цим, власне, і зай­має­мося.

Так, до нас звертаються. З різними проблемами, переважно житловими. І цей процес не лише «надихає». Це по-своєму спрощує роботу. Ти чуєш від людей, що їх реально пече, а не видумуєш «хм, а що би то могло людей пекти, що би то порозслідувати».

Це, власне, і є та близькість, яку ми декларуємо і якій намагаємося відповідати. Слово «інстанція» буквально означає «безпосередня близькість».

— На які компроміси Данила Мокрика примушує йти професія телеведучого та журналіста?

— Жертвувати особистим і розважальним заради роботи. Слава Богу, я хоч працюю разом із улюбленою людиною.

— Ким бачить себе Данило Мокрик через років 10?

— Данилом Мокриком, старшим на 10 років. Який і надалі вчиться, змінюється і складає іспити.