У нас немає Стіни Плачу, але Ізраїль знає, скільки сліз виплакала Україна

26 квітня у Львівському національному університеті імені Івана Франка було підписано меморандум про співпрацю і творчі стосунки між журналістами Львова та асоціацією журналістів Ізраїлю. Голова обласної держадміністрації Олег Синютка перед підписанням документа наголосив, що у народу України та Ізраїлю схожа історія боротьби за незалежність. Символічно, що візит припав на дві сумні дати обох народів. У понеділок увесь світ відзначав річницю Голокосту, а у середу річницю Чорнобильської трагедії оплакувала Україна…

Передував цій важливій зустрічі п’ятиденний візит працівників періодичних друкованих видань, які є членами Ізраїльської асоціації журналістів. Приїзд колег організувала Львівська облдержадміністрація за підтримки колишнього почесного консула Ізраїлю в Україні Міхаеля Каспі, чинного радника з питань дружби між Україною та Ізраїлем у парламенті.

— Це вже другий візит ізраїльських журналістів до Львова, — розповів в інтерв’ю журналісту «ВЗ» Міхаель Каспі. — Два роки тому ми організовували перший прес-тур. Ізраїльські журналісти на власні очі побачили красу Західної України, про що розповіли у своїх виданнях. Цей візит посприяв відкриттю авіарейсу між Львовом і Тель-Авівом. А це два літаки на тиждень, які ніколи не літають порожніми. Нам вдалося створити постійний туристичний потік і в Україну, і в Ізраїль.

За словами Міхаеля Каспі, в Україну запросили представників видань різних напрямів — культури, туризму, сільського господарства, соціального захисту, економіки і навіть видання, яке пише для пенсіонерів. «До Львова прибуло 24 журналісти. Здебільшого це люди середнього і поважного віку, бо прагнули, щоб журналісти з певним досвідом роботи могли на власні очі побачити, як живуть в Україні, переконатися у безпеці», — сказав він.

— Народ Ізраїлю черпає багато негативної інформації про Україну з російських ЗМІ, — продовжив пан Каспі. — Хотів, щоб наші журналісти переконали своїх читачів у зворотному. Українці борються за незалежність і мир, а також переживають складні моменти, так само, як це багато років відбувалося в Ізраїлі. Я робив все для того, щоб змінити думку в Ізраїлі про Україну. Спочатку планували привезти до Львова дві групи журналістів, однак дехто через інформаційну пропаганду з боку російських ЗМІ відмовився від поїздки.

Журналістка щотижневої загальноізраїльської газети «Глобс», що видається у місті Рішон-ле-Цион, яке є містом-побратимом Львова, Інга Міхаелі пише про туризм і співпрацює з жіночим журналом.

— Це мій третій візит в Україну, але перший до Львова, — сказала Інга. — Від Львова я у такому захопленні, що не уявляю, як зможу описати усю його красу. Це — європейське місто з високою культурою, видно, що приймає багато туристів. Коли вперше їхала рік тому, не уявляла, що мене тут чекає. Я знала, що в Україні йде війна, але страху не було, бо вмію відрізнити правду від брехні. Знала, що мій візит до мирного міста, а не на Донбас. Ми також маємо імідж країни, яка воює.

— Російські телеканали в Ізраїлі показують такі картинки, які мали б відлякувати охочих відвідати Україну.

— Ніколи не дивлюся російського телебачення, читаю і слухаю наші новини. І якщо дехто вважав колись, що Україна — це частина Росії, то я завжди знала, що це — дві різні країни, одна з яких хоче відрізати шматок території від країни-сусіда. В Ізраїлі живуть багато вихідців з колишнього Союзу, але ми знаємо, що є білоруси, українці, росіяни, таджики…

— Який сувенір маєте намір привезти зі Львова додому?

— Львівський шоколад і вишиванку, яку хочу одягати до джинсів, як львівські модниці.

Ар’є Хаммер, редактор газети для державних службовців, що видається у Тель-Авіві накладом 50 тисяч і розпо­всюджується по всій країні, давно мріяв приїхати у нашу країну. Емігранти з України розповідали про її красу. Тому дав собі слово хоч раз побачити її на власні очі. А ще пана Ар’є наче магнітом тягнуло на землю предків, адже його батько народився у Коломиї. Родичів, які залишилися у Коломиї до війни, розстріляли під час Голокосту. За коротку подорож йому не вдалося побувати на татовій батьківщині, але він відчув український дух і радіє, що пощастило побачити Львів, Трускавець, Дрогобич і Східницю. Додому, каже, повезе сувеніри, які нагадуватимуть про Україну. А внукам — вишивані сорочки.

На моє запитання, чи не відмовляли його від цієї поїздки, Ар’є Хаммер відповів здивуванням: «А чого мали відмовляти? У нас відбувалися речі ще гірші. Ми не боїмося і нічого нас не налякає. А те, що одна країна намагається відібрати в іншої шматок землі, як це хочуть зробити з Кримом, не сприймаю взагалі. Сусіди мають жити у мирі, щоб ніхто не мав права відібрати в іншого того, що йому подобається. Це наша мрія в Ізраїлі також».

Про що писатимуть ізраїльські журналісти, я зрозуміла ще з кількох інтерв’ю. Про чудовий сервіс і погані дороги, про лікувальні оздоровниці у Трускавці і Східниці. Найбільше їх вразила картинка з життя у Дрогобичі, коли ми йшли у гості до мера Дрогобича Тараса Кучми. Дорогою нас зупиняли маленькі циганчата, які просили милостиню. Перекладач Сашко Тростяніцин пояснив зарубіжним колегам, що це не бідні діти Дрогобича, а «фахові попрошайки». У гостях у Тараса Кучми журналісти не могли заспокоїтися і цікавилися, як мерія допомагає знедоленим і бідним. Довелося мерові розповідати про соціальні допомоги у місті, відповідати на запитання, з чого живуть дрогобичани, бо заводи стоять мертвим вантажем.

Картинка з циганчатами не стиралася з пам’яті ізраїльських журналістів. Те саме запитання вони ставили і меру Трускавця Андрієві Кульчинському, і деяким адміністраторам готелів, які приймали зарубіжних гостей, і навіть професору клініки Володимиру Козявкіну. Роботою Володимира Ілліча ізраїльські журналісти зацікавилися особливо: як діє метод, скільки коштує лікування, просили показати процес на реальних прикладах. Один журналіст навіть цікавився, чи могла б, його внучка, яка закінчила в Ізраїлі медуніверситет, приїхати до Козявкіна на практику.

Були вражені, що у маленькому курортному Трускавці, який оздоровлює хворих за допомогою лікувальної води «Нафтуся», працює 600 лікарів і понад дві тисячі медсестринського персоналу. Коли мер Трускавця запросив ізраїльських журналістів на святкування 190-річчя курорту, усі радісно захитали головами. Бо й справді тут чудово приймали гостей готелі Rixos, «Карпати», Mirotel, «Діана» у Східниці та «Тустань», нагодував смачним обідом відпочинковий комплекс «Шепільська».

Коли я два місяці тому повернулася з туристичної подорожі Ізраїлем і написала, наскільки глибоко розвинутий патріотизм у єврейського народу, кілька читачів мені телефонували і нагадували, що українці також мають почуття патріотизму. Не хотіла образити свій народ, бо і сама є дуже патріотичною. Але вкотре переконалася, наскільки переживають за свою країну ізраїльтяни, як сильно люблять її. Коли ми з ізраїльською делегацією приїхали у Дрогобич, Міхаель Каспі попросив керівника групи, спеціаліста відділу маркетингу управління туризму облдержадміністрації Олесю Коваленко додати один пункт у програму. Група хотіла помолитися біля Єврейського меморіалу у лісі поблизу Дрогобича. Це місце називають другим Бабиним Яром. У час Голокосту сюди звозили і розстрілювали євреїв не лише Дрогобича, а й з навколишніх сіл. У дрогобицькому Бабиному Яру навічно спочили понад 11 тисяч євреїв.

Коли ми йшли лісом до пам’ятника, падав сніг. Усі чоловіки з групи зняли шапки, а хто читав уривок з Тори, одягав на голову кіпу. Запалили лампадки, розгорнули прапор, який привезли з Землі обітованої... Ніхто між собою не говорив. Уважно слухали молитву, бо прийшли на священну землю, де поховані їхні предки. Один журналіст, маму якого також розстріляли фашисти, читав власний вірш: «Хоч тебе нема, але ти завжди зі мною...». Коли кожен член делегації прочитав уривок з Тори або власний вірш, заспівали Гімн Ізраїлю. І кожен з них знає слова свого гімну!