«Підводні течії» Пелчинського ставу

Навпроти Парку культури ім. Б. Хмельницького хочуть відтворити старовинне водне плесо, а вулицю Вітовського «скурвити»*.

Так виглядав Пелчинський став у 1863 році (фото Юзефа Едера).
Так виглядав Пелчинський став у 1863 році (фото Юзефа Едера).

У бюджеті Львова на 2017 рік окремою стрічкою передбачено 600 тисяч гривень на розробку проекту відновлення Пелчинського ставу, який майже сто років тому був на нинішній вулиці Вітовського (навпроти входу до Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького). Виділення коштів на втілення, здавалося б, не такого вже й нагального проекту викликало бурхливі обговорення.

Історичні фото нагадують нам, що колись простір між схилами Цитаделі та центральним входом до нинішнього Парку культури ім. Богдана Хмельницького був ставком. А нинішня вулиця Вітовського огинала його дугою. Відновлення Пелчинського ставу є елементом загального масштабного проекту реконструкції вулиці Вітовського і облаштування нового транспортного кільця на дві смуги біля старого трамвайного депо (на вулиці Сахарова). Як розповів директор міського департаменту ЖКГ Сергій Бабак, на вулиці Вітовського відремонтують трамвайну колію, облаштують пішохідну та велодоріжки, забезпечать доступ маломобільним групам населення та проведуть комплекс дорожніх робіт. Реконструювати вулицю Вітовського планують за рахунок кредиту  Європейського інвестиційного банку. Цього року банк надасть Україні 200 млн. євро, з них 80 млн. – Львову.

“Проекту відновлення ставу ще немає, є напрацювання, — розповів “ВЗ” головний архітектор Львова Юліан Чаплінський. — Кошти, зазначені в бюджеті розвитку, — на інженерні пошуки, екологію і гідрогеологію. Ми співпрацюємо з міськрадами розвинутих європейських міст — Лейпцига, Амстердама. Ідею відновити Пелчинський став подав відомий голландський урбаніст Кейс ван Райвен. Він, зокрема, працював над реконструкцією столиці Нікарагуа (Манагуа), яка була зруйнована землетрусом.

Для цієї ініціативи є всі передумови. Площа замощення у місті зростає, відтак піднімається рівень тепла, і у спекотні дні у Львові важко перебувати. Сто років тому Львів був містом ставів — у межах міста і середмістя було близько ста ставів. Ті потоки зливалися і творили річку Полтву, що протікала нинішніми проспектом Шевченка і проспектом Свободи. Зараз виникають регулярні навантаження на каналізаційну систему, яка з ХІХ століття не змінювалась. Центр міста не має розділеної дощової і фекальної каналізації. На перехресті вулиць Коперника, Нечуя-Левицького, Сахарова і Вітовського регулярно відбуваються підтоплення. Перше таке підтоплення відбулося  1921 року (невдовзі після того, як Пелчинський став засипали). Про це написав львівський альманах і дав фото затоплення трамвайного депо. Вода стояла до метра глибини. У 2011 році після зливи сильно підтопило вулицю Сахарова. У світі до цього застосовують комплексний підхід — дощову воду збирають, повторно використовують для поливів, формують резервуари пожежної безпеки. У Лейпцигу, наприклад, урбаністи відновили річку, яка була каналізована так само, як і Полтва.

У районі парку культури є неутилізовані джерела, які затоплюють  підвали будинків польської доби 30-х років на вулиці Героїв Майдану. Є стадіон “Юність”, який дренує воду і спускає її у каналізацію. І ця абсолютно чиста вода тече по вулицях. На вул. Сахарова є комплекс “Медик”, де джерело б’є, і його видно неозброє­ним оком. Ця вода також іде в каналізацію. Зібрати усю цю воду в став не становить проблеми. Нині площа перед парком культури — це радянський “мертвий” простір. Європейський підхід  не у тому, щоб віддавати площі під пам’ятники і таким чином омертвляти цю територію, а у тому, щоб ці площі експлуатували. Підпірна стінка, яка йде дугою і підрізає гору Цитаделі, є “живим свідком”  трасування нинішньої вулиці Вітовського, яка мала природний вигин.

Звичайно, треба провести громадські слухання з жителями навколишніх вулиць, щоб показати переваги, які отримають від створення такої зони. Якщо у процесі дослідження з’являться якісь “підводні течії” проекту, тоді це все завершиться великим ремонтом площі перед парком культури і вулиці Вітовського. І гроші, які не освоять, передадуть на інші проекти.

“Ці 600 тисяч гривень закладені в бюджеті умовно, — пояснив журналісту “ВЗ” депутат ЛМР, член бюджетної комісії Юрій Кужелюк. — Це не означає, що завтра там поїде бульдозер копати. Є різні думки. Перед реалізацією проекту обов’язково мають висловитися спеціалісти: архітектори, гідрогеологи, урбаністи та ін. Щодо думки  громадськості є нюанс: свого часу громадськість казала, що треба знести Ейфелеву вежу в Парижі,  що пам’ятник Міцкевичу у Львові — це “олівець”. Мають приймати рішення люди, компетентні у цій справі”.

* Від. лат. сurva – крива.

Коментар для «ВЗ»

Іван СВАРНИК, історик

Було б добре, аби Пелчинський став відновили. Ідею дати Львову бодай трохи природної води я підтримую. Місту бракує місць, де можна було б відпочити перед водним плесом. Купання, катання на човнах — це була би велика атракція, якби, звичайно, відтворений Пелчинський став був такий великий, як колишній. Але треба з’ясувати, за рахунок якої води буде живитися. Проблема Пелчинського ставу навряд чи вирішиться дощовою водою. Бо колись він заповнювався не дощовою і ґрунтовою водою, а річкою Полтвою, яка протікала по низовині між Цитаделлю і сусідніми узгір’ями. Полтва тепер під землею, в неї стікають каналізація, дощова вода. У цьому місці єдиним залишком тих давніх джерел є басейн “Медик”. Це колишні ставочки, які живилися джерельною водою. Якби басейн досі заповнювався джерельною водою, то її надлишок  можна було б трубами подавати до Пелчинського ставу. Але це далеко. У будь-якій водоймі вода має бути проточною, а то вона буде застоюватися, псуватися. Дощова вода — не  вихід для ставу.

Довідка «ВЗ»

Перша звістка про Пелчинський став датується 1523 роком. Він належав монахам-домініканцям. Потім його власником став міщанин, бурмістр Матвій Мікулка. 1530 року він віддав заміж свою доньку Євфросинію за шляхтича Андрія Пелку. Саме від Євфросинії Пелчиної став отримав свою назву. Навколо ставу почало розвиватися міське життя. У 1820 р. з ініціативи генерала кавалерії, заступника головнокомандуючого збройними силами Галичини графа Йогана-Карла Фреснеля став почали використовувати як військовий басейн та школу плавання. Архітектор Вільгельм Шмідт спорудив там будинок купальні,  облаштували закритий павільйон, пляж, перевдягальню. Взимку на ставу була ковзанка. Тут влаштовували грандіозні шоу та фестини. 1843 року на ставі відбулася “Морська битва” – військові вправи, в яких були задіяні піхота та кавалерія, що у повному обладунку борсалась у воді. Львівська військова школа плавання  діяла до Першої світової війни. Влітку 1915 року, відступаючи, російські військові спустили воду з Пелчинського ставу. 1921 р. його остаточно засипали та випрямили вулицю Пелчинську (нині – Вітовського), яка досі огинала став.