Хтось кричить і плаче за стіною

Чоловік Надії — домашній тиран, хоч жодного разу не підняв на неї руку. Богдан знущається з дружини в інший спосіб. Постійно свариться, висловлює їй своє незадоволення, часом агресивно, бурчить з будь-якого найменшого приводу. Що б Надія не зробила — все не так. Важкий характер? Та ні, бо ж з усіма іншими поводиться доброзичливо, інтелігентна ж людина, викладач університету. А от своїй дружині вдома, за зачиненими дверима, влаштовує моральний терор. На початку сімейного життя Надія не витримала — повернулась до мами, а та, вислухавши, відправила її назад до чоловіка, бо що ж це за причина — словесні знущання? Насміхається? Це такі жарти, запевняла мати. Критикує? Хоче тебе вдосконалити, доладнати до себе, що тут такого? Голос підвищує, коли друзі приходять? Хоче показати, хто в хаті господар. Ревнує? Ревнує — отже, любить. Притретеся, доню. Терпи.

І Надія терпіла роками, намагаючись звикнути до подружнього життя. Від нестерпних слів ховалася в іншій кімнаті і, щоб не чути голосу чоловіка, затуляла вуха долонями, уявляючи шум моря.

Подруга Галина на проблеми товаришки реагувала прямолінійно: ти не здатна на вчинок! Ти нещасна! Усвідомлюєш це? Життя оминає тебе, ти лежачий камінь на його шляху. Але Надія була переконана, що нічого змінити не можна і йти їй нема куди. Зміни в житті цієї жінки почалися з того, що вона таки наважилася на рішучий крок — покинула чоловіка.

Психолог Анастасія Коренькова прокоментувала цю історію так:

“Надія інтуїтивно відключає сенсорні канали й подумки переноситься у безпечне місце, до моря. Це її уявна мушля — образ, який допомагає зберегтися, залишатися цілісною.

Роками жінка випрацьовувала стратегію захисту від нападів найближчої людини — чоловіка. Вона зрозуміла, що треба ховатися, закриватися від нього, демонструвати напускний спокій. Так навчилася не ділитись із ним енергією. З часом прийшло відчуття безвиході і виснаження. І жінка почала рефлексувати, замислюватися, що відбувається з її життям.

Удома Надя була донором енергії. На ній буцімто трималися життя свекрухи і спокій чоловіка. Рішуча подруга Галина не лише підтримувала Надію, а й вказувала на патологічність її стосунків з чоловіком. Проте Надія не була готова сприйняти це і вжити заходів. А для того, щоб усвідомлювати проблеми і змінювати своє життя, потрібна готовність. Людина змінюється або з натхнення, або з відчаю. Ситуація Надії — це переповнення відчаєм, коли вже несила терпіти знущання й емоційний голод...

Книжка «ПРОти НАСильства» — у вільному доступі в Інтернеті.

Для кожної людини є чотири сфери переробки конфлікту. Перша — тілесна: людина може захворіти через неприємності й труднощі. Друга — інтелектуальна: людина або намагається піти від проблем у роботу, або вибирає цілковиту бездіяльність. Третя — соціальна: людина прагне контактів і підтримки оточення або, навпаки, обмежує коло спілкування. І четверта сфера — духовна: людина реагує на обставини, уявляючи, як могла би розв’язатися ситуація. Зрештою у героїні зав’язався внутрішній діалог двох субособистостей: Надії вільної та Надії невільної”.

Історія Надії — одна з кількох, що склали збірку “ПРОти НАСильства”. До неї увійшли оповідання кількох письменників, а психологи та юристи проаналізували кожну історію та підтримали порадами. Книжка має 21 автора. Історії про домашнє насильство, від якого потерпають жінки, діти, люди похилого віку...

Хочу навести ще один приклад зі збірки.

Ось хлопчик, ось його вітчим. Оповідач, вже доросла людина, пам’ятає, як пальці цього чоловіка, “що звикли хапати й душити все, що пручається, — хай то рибина, робота, жіночі груди, — щоразу залишали сині сліди. Його лискучі шкіряні ремені на дверцятах шафи зміїлися, обіцяючи близьке знайомство. Ніщо більше не било так спокійно і байдуже, як вони, міцно намотані на його червонувату руку”. Хлопчика по ночах навідував один і той самий страх: грабіжники вламуються в помешкання і вбивають їх усіх — маму, хлопчика, вітчима, але підліток “ще встигне побачити, як ці потворні ноги вже не смикаються, завмерли. І то буде найкраще, що я хотів би побачити перед смертю”. Одного разу вітчим наказав пасинкові завести собачку Тяпу до лісу, зачепити повідцем за дерево і так лишити. Малий не припускав навіть віддаленої думки, що може не послухатись. Собака весело бігла поруч... Хлопчик зайшов у генделик, купив пляшку пива. Мовляв, для батька, і вихилив її дорогою, геть сп’янівши. “Як прив’язував — не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, як тікав од голосного собачого крику, і як світ нависав наді мною, давив, аж поки розколов мене надвоє. Як повернувся додому — не пам’ятаю. За якусь годину прибігла собака. Її вимили, вичесали і намастили маззю. Ніби нічого не сталося.

Відтоді я став зовсім тихим і приреченим”.

З психологічного коментаря Анастасії Коренькової та Катерини Бороздіної:

“У спогадах героя відчувається глибока аутичність, тотальна самотність юної людини. Це типово для дітей, які ростуть у дисфункційних алкогольних сім’ях. Вирісши, вони довго носять біль утраченого дитинства всередині, не діляться ним навіть із близькими, і цей біль перетворюється на важкий камінь, що заважає жити й відчувати задоволення від життя.

В алкогольній сім’ї, де немає довіри й безпеки, діти перебувають у постійному стресі й часто почуваються безпорадними. У тексті описано бажання зникнути, зменшитись, аби уникнути страждання. Переживши таке в дитинстві, людина й надалі, у дорослому житті, не зможе вповні проявити себе, бути собою, приймати свої вияви, розуміти себе...”

Ці тексти читати важко, тому що подібні трагедії відбуваються в багатьох родинах за зачиненими дверима. Юристка Катерина Левченко пише про так звану “норму насильства” у нашому суспільстві, про те, що “ідеї “Домострою”, чужі українській ментальності, проте близькі тим, хто стогне за сильною рукою, прописують цю норму не лише чорнилом на папері, а й синцями і рубцями на тілах жертв”. І далі: “Виправдання насильства — ідеологія “русского мира”. Ба більше: виправдання насильства стосовно жінок і дітей — це ідеологічний стовбур “русского мира”. Підтримувати стратегії насильства — означає підкладати гній під будяки “русского мира”, це крок до минулого, безвідповідальність за власне життя”.

Письменниця Лариса Денисенко, авторка та упорядниця збірки, журналістка «Громадського радіо», переконана: проблема домашнього насильства стосується усіх, незалежно від статків, незалежно від статусу.

Важливу роль у цій збірці мають додатки. Це підказки для тих, хто потребує допомоги. Це спільний проект кількох українських громадських організацій за підтримки Міністерства міжнародних справ Канади.

Телефон національної “гарячої лінії” з запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації —800 500 335(безкоштовно зі стаціонарних телефонів)

і за коротким номером 386(безкоштовно з мобільних телефонів).

Усі дзвінки анонімні і конфіденційні. Лінія працює цілодобово.