Атошник і волонтерка відгуляли «бандерівське» весілля

Роман і Мирослава вчилися у паралельних класах. Тоді, у далекій юності, жодних романтичних стосунків між ними не було. Як кажуть, іскра не спалахнула. Та минуло понад 30 років, і чоловік та жінка збагнули, що не можуть жити одне без одного. А поєднала ці два серця війна.

Романа, попри солідний вік - 47 років, під час четвертої хвилі мобілізації (два роки тому) призвали до армії. Прийшла повістка, і він ні секунди не сумнівався, що треба йти захищати батьківщину. Служив водієм-санітаром. Вивозив з передової тяжкопоранених. Мав позивний Дяк. Позивний прижився відтоді, як однієї неділі під час Служби Божої, яку на передовій правив капелан з Дрогобича, отець Тарас, Роман йому допомагав, дякував. 350 днів чоловік був під Дебальцевим. Каже, йому щастило - мав лише легку контузію. Періодичний свист у вусі досі турбує. Але з цим, каже, жити можна.

Мирослава - волонтер, яка вже майже три роки активно допомагає нашим бійцям.

Під час служби Роман приїхав у десятиденну відпустку і випадково зустрів свого однокласника Михайла Будинкевича. Михайло разом з дружиною Зоряною та сином Максимом (який також пройшов АТО і нещодавно демобілізувався) з перших днів війни на сході України займаються волонтерством. Чоловіки не бачились з часів шкільної юності. Роман розповів про службу, обмовився про те, що возить поранених на старезному «Фольксвагені Т4», який на ладан дихає. «Ми тобі допоможемо придбати хорошу машину!» - сказав Михайло і вже на другий день зібрав друзів, однокласників, волонтерів, аби «усім миром» купити для Романа надійну машину. Згодом, десь через місяць, Михайло особисто пригнав на передову для Романа “Мерседес Віто”. Волонтери повністю обладнали його як санітарну машину, пофарбували у білий колір з червоними хрестами. Не одне життя врятував Роман на цій машині...

Серед волонтерів, які займалися цією справою, була і Мирослава. Спочатку стосунки між нею та Романом були виключно діловими. Коли чоловік повернувся на фронт, час від часу телефонували одне одному. Мирослава цікавилися, як їздить автомобіль, яка допомога від волонтерів насамперед потрібна бійцям на передовій.

Коли вдруге приїхав до Львова у відпустку, то запросив жінку на побачення. Раз-другий сходили на каву, і ділові стосунки переросли у щось більше.

Та відпустка коротка, і Роман знову поїхав на фронт. Вже по вуха закоханий.

«Саме на війні, коли знаєш, що кожної секунди життя може обірватися, єдине, що морально підтримує, це близькі люди, які тебе чекають», - каже. Саме там, на передовій, загострюються усі людські почуття. Як це не парадоксально, але на фронті Роман, який у мирному житті зазвичай стриманий, небагатослівний, став романтиком. «На війні вперше почав писати вірші. Вірші для Мирослави», - каже сором’язливо.

Коли Роман демобілізувався та повернувся до Львова, то думав, як би то зробити коханій пропозицію руки і серця, щоб це не було банально і буденно.

І ось одного дня запросив Мирославу на... балет в Оперний театр. У кишені тримав перстень, який напередодні придбав. Для того, щоб догодити коханій, провів цілу спец­операцію. Попросив подругу Мирослави, Наталю, аби пішла з нею у ювелірний та порадила, який перстень купити у подарунок знайомій. Той, на який вказала Мирослава, згодом і придбав. За кілька хвилин перед закінченням вистави вдав, що йому телефонує побратим. Вийшов з глядацького залу у коридор, швиденько переодягнувся у костюм з метеликом і по закінченні вистави вийшов на сцену. Треба було бачити вираз обличчя Мирослави! Та за мить вона все збагнула і теж вийшла на сцену... Зал аплодував парі стоячи. Цей зворушливий сюжет можна побачити в Ютюбі, його знімали журналісти з «Доброго ZIKу”, які й допомогли чоловікові організувати таке романтичне освідчення.

Минулої суботи Роман Сиділо і Мирослава Хом’як відгуляли гучне весілля. З цікавості запитую, у якому ресторані святкували. “У Городку мій побратим Шпондер має піцерію. То він мені ультиматум поставив: якщо у нього не буду святкувати, образиться на все життя”. Запитую, хто такий Шпондер. Сміється. “Це мій друг-атошник Павло Мельський, разом воювали. Шпондер — його позивний. Він якось з відпустки привіз шпондер, а хлопці з Центральної та Східної України не знали такого слова. У них на наш шпондер кажуть почеревина. Відтоді Павло мав такий смачний позивний”.

Весілля молодята справили на славу. Роман запросив побратимів з фронту, волонтерів. Зал був оформлений у військовому стилі. Атмосфера нагадувала передову. Стіни були прикрашені маскувальною сіткою, яку молоді та подружки Мирослави перед весіллям кілька днів поспіль самі плели. Гості співали повстанських пісень... Михайло Будинкевич, завдяки якому, власне, все і сталося, казав, що на такому файному весіллі ще ніколи не гуляв…

Наприкінці розмови запитую Романа про медовий місяць, куди поїдуть у весільну подорож. “Яка подорож, - зітхає, - на це потрібні чималі гроші. А я стою на обліку у Центрі зайнятості. Куди не приходжу влаштовуватися на роботу, коли чують, що я демобілізований та бачать, скільки мені років, одразу відмовляють. Але це дрібниці. Руки-ноги маю. Не пропадемо”.