«Втратив ноги, але не втратив сили духу»

Вони не втратили сили духу і своїм прикладом надихають тисячі українців. Саме про таких хлопців йдеться у проекті «Переможці» від ТСН і журналу Viva — це світлини та історії українських бійців і волонтерів, поранених на сході України. Мета проекту, куратором якого є ведуча ТСН на каналі «1+1» Соломія Вітвіцька, розповісти про ветеранів після важких поранень та звернути увагу на розвиток сучасного протезування в Україні. Фотограф проекту Олександр Мордерер.

У рамках проекту журналіст “ВЗ” поспілкувалася з трьома нескореними бійцями АТО.

Віктор Кардаш:

«З протезом навчився танцювати аргентинське танго...»

33 роки, Миколаївщина. Морпіх-доброволець

- За освітою я бухгалтер, працював у сільській раді. За хобі мав хореографію, викладав її у школі. В АТО пішов за власним бажанням, це був мій вибір. Коли йшов у військкомат, нікому про це не сказав, за день пройшов медичний огляд.

Виїхали на навчання на полігон в с. Урзуф. Там у молодшого сержанта, який показував, як працює зброя, заклинив АГС (гранатомет). Мій друг ще під час навчання сказав мені про те, що я втрачу ногу, навіть назвав, що саме правої ноги не буде. Так і сталось. Лікарям вдалось врятувати ліву ногу, а от праву ампутували. Протез мені робили на підприємстві “Без обмежень”. Коли протезувався, розповів лікарям, що планую шукати роботу. Запропонували попрацювати на підприємстві: розповідати таким самим хлопцям з АТО свою історію. Я і залишився.

Спочатку було дуже важко стати на протез, боляче. Але за перші півгодини я навчився ходити без милиць. Важко було навчитись тримати рівновагу. Але з часом все вийшло. Повернувся до танців. Ходив у школу аргентинського танго, яку, до речі, заснував ветеран АТО.

Те, що сталось зі мною, мене не сповільнило, а, навпаки, пришвидшило. Відкрило нові горизонти. Планую отримати вищу освіту. Хочу вчитися на психолога, адже розумію, що хлопцям, які повернулись з АТО, потрібна допомога. Хочу професійно їх підтримати, в тому числі власним прикладом.

У науково-дослідному центрі протезування, ортезування та реабілітації людей з інвалідністю “Без обмежень” починав працювати як інструктор. Сьогодні я вже протезист. Вивчився за рік. На підприємстві займаюсь виготовленням культеприйомників та збираю самі протези. Нещодавно ми презентували три протезні вузли. Деталі, що раніше доводилось закуповувати за кордоном, тепер робить наш завод. Планую продовжити професійне навчання. У рамках проекту “Переможці” отримав сертифікат на тижневий курс навчання у Торонто.

Олександр Швецов:

«Мій протез понад рік простояв у ванній кімнаті»

31 рік. Житомир. 30-та окрема механізована бригада

-Почалось все з того, що вирішив продати квартиру, аби збудувати прибудову біля будинку матері. Хотів жити на відкритому просторі, мріяв завести собаку. Для оформлення продажу потрібно було прийти у військкомат і взяти довідку. Там подивилися мій військовий квиток і кажуть, що мій військовий фах зараз дуже потрібний. Після строкової служби був командиром розвідвідділення. Погодився. Так опинився у складі 30-ї ОМБР.

Нас повезли у Новоград-Волинський, потім на полігон на Миколаївщині. Після того відправили у зону АТО. Опинився у Луганській області. Спершу ми перебували у селі Голубівка, далі були у Рубіжному, Сєвєродонецьку, під Щастям.

Під Щастям, у ніч з 3 на 4 липня 2014 року, нас обстріляли “Градами”. Потрібно було перебазовуватись з того посту. Командування відправило нас на передову, якраз у той час ми брали “у кільце” Луганськ. Я потрапив до села Весела Гора, що біля самого Луганська. Не встигли ми “окопатися”, як на нас пішла ворожа техніка. Після двох годин бою біля мене щось розірвалось. Побратим відтягнув мене у тил. Там мені допоміг лікар. Потім вертольотом відправили у Харків.

У госпіталь привезли ще при свідомості. Лікар взяв гострий предмет у руки, почав колоти мене у ліву ногу і питати, чи щось відчуваю. Я розумів, що планує робити ампутацію, і починав брехати. Казав, що відчуваю, навіть говорив, у якому місці. Але лікар здогадався, що кажу неправду, сказав відвернутися. На вулиці було темно, і у відображенні вікна я бачив, що він робить. Ногу ампутували.

Прийшов до тями через три доби. У той день під вікнами госпіталю люди скандували “Дякуємо”. Було приємно на душі, навіть попри те, що розумів про непоправне.

Коли вперше побачив протез, — незрозумілу для мене металеву конструкцію, — було... гидко. Він понад рік простояв у ванній кімнаті. Психологічно його не сприймав, пересувався на візочку та “ходунках”.

Потім зателефонували волонтери і запропонували поїхати у школу ходьби в Австрії. Зі мною мав летіти учасник проекту “Переможці” Андрій Забігайло, у лікарні лежали в одній палаті. Зателефонував йому, аби запитати, як краще відповісти на питання в анкеті “Як будете пересуватись?”. Дзвоню і кажу: “Скажи чесно, ти на протезі ходиш?”. Відповідає: “Так-сяк, але в анкетах вказали, що ходимо на протезах”. Тоді вперше вдягнув протез. Прилетів в Австрію, побачив купу людей різного віку, що ходять на протезах, і подумав, чому ж я не можу. Почав ходити. І все вийшло.

Зараз багато часу приділяю підтримці хлопців, що повернулись з АТО. Намагаюсь їм допомагати. Війна змінила багатьох людей. Раніше думав, що доброта — це слабкість. А зараз впевнений, що доброта — це велика сила, що може все. Разом з іншими учасниками проекту “Переможці” у вересні минулого року ми зустрілися з легендарним Ніком Вуйчичем. Він народився без кінцівок, пережив багато важких моментів у житті. Мене вразило, наскільки він добра та чуйна людина, як багато робить для інших.

Займаюсь спортом. Зареєструвався на Invictus games (Міжнародні змагання для ветеранів) на участь у змаганнях у стрільбі з лука (відбудуться у вересні цього року у Канаді).

Олександр Чалапчій:

«Побачив свою ногу, що лежала поруч...»

30 років. Кіровоград. 34-й батальйон кіровоградської оборони

-Я брав участь у подіях на Майдані. Після цього повернувся додому. Почалися події у Криму, зайшли російські війська. Взяв військовий квиток і пішов у військкомат. Додому повернувся з повісткою, сказав, що мене мобілізували.

28 вересня 2014 року потрапив під мінометний обстріл під шахтою «Южна» (Донецька область). Пам’ятаю кожну мить того бою. Це була 120-кілограмова протитанкова міна. Лежав на землі і спершу не зрозумів, що зі мною трапилося, спробував спертися на автомат, щоб встати на коліна, — тоді вони ще у мене були. Але впав. Побачив свою ногу, що лежала поруч. Друга ще трималася у штанині. Головне — живий. Для мене головне, щоб моя сім’я — дружина і дві доньки, були щасливими.

Мені обіцяли, що коли надягну протези, то почну бігати. Та бігати я навряд чи буду, адже не маю двох колін. Коли на мене вперше надягли протези — мене кинуло в жар. Було важко тримати рівновагу, був шалений дискомфорт. Це підбило морально. На той момент не мав у кого розпитати, що це і як. Тож всього вчився самостійно. У госпіталі навчили перших кроків. Далі вдома з дружиною тренувався. До лютого вчився сам, а вже тоді мене відправили в Австрію у школу ходьби. Зараз підказую бійцям з такими ж ампутаціями, ділюсь досвідом.

Таке життя, така доля... Хотів би змінити лише одне, щоб цієї війни взагалі не було. Коли погодився брати участь у проекті “Переможці”, казав, іду, щоб показати: те, що сталося, — не вирок. Це інший вид життя. Втратив ноги, але не втратив сили духу.

Почав свою справу, і це найбільша мотивація. Треба хлопців з ампутаціями задіювати у роботу. Коли людина нічим не займається, сидить вдома — вона протез, як правило, не носить.

Коли розпочав свій бізнес, всі кошти вклав туди. У мене не було іншого виходу, ніж щодня іти на роботу. Тож щодня я вдягав протези і йшов на роботу.

^{Фото прес-служби каналу «1+1»}