«Снайпер вночі може вийти, покурити... постріляти і піти назад спати»

“Прибув борт з Харкова. Є важкі і дуже важкі. Щоб менше слів: з шістнадцяти осіб лише троє по хворобі, решта - вогнепальні поранення”, - повідомила у “Фейсбуці” “Волонтерська сотня Львів”. Волонтерка Юля заклопотана. Учора пішла додому о дев’ятій, сьогодні планує зробити все швидше. Показує мені палати, де лежать поранені атовці. Одразу запитує хлопців, що їм потрібно. На столиках — водичка, яблука... Той, хто має більше сил, йде сам у їдальню. У тарілках — супчик, картопля з куркою. Волонтери роблять військовим каву з печивом. Допомагають з засобами гігієни. Хоча черга з благодійників тут давно не стоїть. Люди втомились від війни. Воліють її не помічати...

Знайомлюся з 23-річним Михайлом з Володимира-Волинського. У лікарняне ліжко його вклав ворожий осколок від гранати. У Харкові не змогли його дістати, осколок дійшов аж до хребців. А у Львові з цим впоралися — тут обладнання краще. Михайло — контра­ктник, сьогодні на війні вже практично немає мобілізованих вояків. Військові кажуть, контракт їм продовжують автоматично, буває, що і рік не їздять додому у відпустку. Психологічно це важко...

Цікавлюся бойовими завданнями, які виконують на сході. “Людей у кожному підрозділі бракує, - кажуть атовці. - Має бути 90 людей, а є 40. Як у таких умовах можна виконувати якісь серйозні бойові завдання? Все своїми силами робимо. Баню собі побудували...”. “Якби у 2014 році зупинили ті “гуманітарні конвої”, які їхали з Росії, ця війна уже б давно закінчилася, - розмірковують солдати. - А їм дозволили заїхати в Україну, і почалися інтенсивні обстріли”.

Зараз українські солдати - і це їхнє основне завдання - спостерігають за ворогом. “І що далі буде?” - запитую. “А далі — Придністров’я, як у Молдові. З Донбасом буде те саме. Це як дзеркальне відображення”. “А стріляють терористи так само, як і раніше?”. “Стріляють, але не так відкрито. У них постійно ротація. Вони туди як на роботу приїжджають”.

“А з вами що сталося?” - запитую пораненого хлопця, який мовчки спостерігає за розмовою. “Відправили у тил ворога. А там — міномет...” - відповідає коротко. Попри все, хлопець усміхається. На шиї у молодого вояка — татуювання Стрільця. Це його знак зодіаку. “Дострілявся”, - каже з усмішкою. “Що було найважче на фронті?” - питаю. “Добу стояти в окопі при мінус 27 градусах, - згадує. - У такий холод мала би бути ротація щошість годин, але командир краще знає. Напевно”. “Що тоді відчували?”. “Усі відчуття відмерзають”, - жартує... Антон по секрету розповів, що був одружений, має сина. Але з дружиною розлучився, мовляв, не зійшлися характерами. А на війні познайомився з дівчиною з Харкова. Її звати Юля, вона медсестра. Юля надавала Антону допомогу, коли його поранили. Так зародилися почуття...

Ще один боєць — з Черкас. Андрія якраз прооперували. Куля пройшла навиліт. “Мав бойове чергування, ми служимо навпроти Горлівки. Там постріли хаотичні. Снайпер вночі може вийти, покурити, постріляти і піти назад спати”, - каже Андрій. За його словами, у мирному житті непогано заробляв, але все набридло і пішов в армію. Шукав справедливості. “Знайшли?” - уточнюю. “Скрізь однаково”.

В іншій палаті навколо поранених військових зібралися близькі люди. Андрій — з Франківщини. “Про що мрієте?” - запитую чорнявого хлопця. “Про кухоль холодного пива і копчену рибу”, - відповідає. Олександр з Чернігівщини, попри поранення, тримається мужньо.Біля Сашка його дівчина Іванка. Познайомилася пара у Яворові. Іванка працювала у піцерії, а Сашко проходив навчання на Яворівському полігоні. Через кілька днів його відправили на фронт, але почуття між молодими людьми не згасли...

Фото автора