«Водії бусів привозять за кордон кутю, квашену капусту, хрін, улюблені газети — щоб у світах ми почувалися наче вдома...»
Своєю роботою ці хлопці полегшують заробітчанам розлуку з Батьківщиною.
З кожної другої української родини хтось вимушено подається на працю у чужину. Благополучно добратися за кордон, знайти застосування своїм рукам, освоїтися на новому місці, підтримувати зв’язки з Батьківщиною нашим “гастарбайтерам” найперше допомагають водії “бусиків”, які з українськими роботягами курсують по всій Європі. Вони для наших співвітчизників не просто керманичі транспортних засобів, а й ділові консультанти, своєрідні адвокати, охоронці, поштарі. І не в останню чергу — психологи, розрадники. Знаю заробітчанок, які з цими хлопцями поєднали свої серця, стали подружжям. “Майже рідними” для заробітчан людьми вважає цих водіїв колишня працівниця “Укртелекому” Галина Лещук.
В Італію пані Галя, яка з чоловіком, сином і донькою жила у тісненькій однокімнатній квартирі у райцентрі, подалася майже 16 років тому. Хотіла, щоб діти мали власний дах над головою, відчувала обов’язок допомогти поставити на ноги сімох своїх внуків. Спочатку працювала на материку, а потім перебралася на острівну Сардинію. Робота — не мед. У ресторанах чистила рибу, мила городину, з якої готували салати. Через те, що руки постійно були у воді, заробила поліартрит. До всього ще й значно погіршився зір. Але про своє тривале “відрядження” за кордон галичанка не шкодує, свою місію вона виконала — її зарібки поліпшили сімейний добробут.
На Різдво пані Галя приїхала додому. Зізнається, що скучила за рідними, близькими, друзями, спілкування з якими на чужині їй так бракувало. Щодня радує свого чоловіка його улюбленими стравами. Каже, що як тільки Богдан вчує з кухні аромат по-особливому звареного нею борщу, на очі йому навертаються сльози. У тривалої розлуки своя висока ціна...
При зустрічі окреме подячне слово заробітчанка адресує водіям, які відвозять і привозять наших земляків з Італії.
- Це неймовірні люди! - каже пані Галя. - Як тільки на чужині сідаємо в автобус, який повезе нас додому, попереджають: “А тепер — ніякого “сі”! (італійською мовою означає “так”. — І. Ф.). Звикайте до свого! Почувайтеся як в Україні! Ні слова про якісь проблеми! Ви їдете до рідного краю, тож набирайтеся позитивного настрою!”. Подають каву-чай. Хто з пасажирів забув узяти зі собою бутерброди, тому водії приготують їсти. Інколи подають вино, щоб ми розслабилися після постійних стресів у чужині. Як тепер їхала у свої Бережани, з перших хвилин хлопці увімкнули у магнітолі колядки. Душа раділа...
Знаючи, якою нелегкою є дорога на Батьківщину (із Сардинії на Тернопільщину, з урахуванням переправи на морському поромі, вона займає дві доби), власники фірми, яка займається перевезенням заробітчан, спеціально придбали просторіший автобус, щоб пасажирам від тісноти не затерпали ноги. Коли виникає потреба, на зупинках супроводжують жінок до туалетів, щоб ніхто не спокусився на їхні гаманці із тяжко заробленими грошима.
Шофери привозять з України для заробітчан кутю, квашену капусту, хрін, гірчицю, інші національні продукти, щоб за кордоном наші люди почулися в домашній обстановці. Коли приймають посилки на рідну землю, взамін дають кросворди українською, газету “Високий Замок” — щоб італійські українці мали повну інформацію про свою державу, щоб не розгубили колись отриманих знань, не забули маминої мови.
- Одного разу я передала додому із Сардинії придбану там скульптуру Матері Божої, - згадує Галина Лещук. - Хотіла, щоб вона прикрасила церковцю на моєму рідному хуторі, яку будував батько. Іншого разу передала фігурку ангела. Важили ці посилки чимало, але водії в обох випадках не взяли грошей за перевезення. Казали: ці святині будуть нашим оберегом у дорозі. Дякую, що ці хлопці з’єднують нас з Україною!
