І в мороз, і в спеку ходить по землі босоніж!

Він скинув взуття двадцять шість років тому й ні разу про це не пошкодував. Житель Володимирця Рівненської області Михайло Пікторов давно забув, як це — носити черевики чи кімнатні капці. Ні американське посольство у Києві, куди свого часу подався за виграним ґрантом, ні депутатська посада, на яку був обраний громадою, не змусили дивака змінити своїх звичок. Нині, маючи майже 60 років, не знає, де лікарня. Переконаний, це — лише завдяки його незвичному способу життя.

Своїх глибоких родинних коренів Михайло Михайлович не пам’ятає. Розповідає, що народився на Уралі в Росії й переніс на собі усі тяготи сирітського життя. Потім навчався у Володимирецькій школі-інтернаті. Власне це селище на Рівненщині й стало для нього рідним.

Край багатий на ліси та озера, він надихає на те, щоб жити у гармонії з природою, переконує Михайло Пікторов. Чоловік розповідає, що ідеєю здорового способу життя він зацікавився давно. Свого часу випробував різні методики й системи — йогу, моржування, голодування, дихальну гімнастику… Вивчав «Резерви нашого організму» Каткова, цікавився філософією Реріха і Блаватської. Але зупинився на системі Порфирія Іванова, який сам півстоліття ходив босоніж і вказав своїм послідовникам шлях до злагодженого життя з природою.

— Мене завжди цікавили можливості людського організму, його приховані резерви, — зізнається Михайло Пікторов. — От я й експериментував. Але нічого різко робити не можна, загартовуватися чи голодувати слід поступово. Коли зрозумів, що хочу ходити босоніж, спочатку відмовився від кімнатних капців, потім поступово почав виходити босоніж надвір. А сьогодні взагалі не уявляю, як можна мучити ноги у незручних черевиках.

Свої кросівки та туфлі пороздавав друзям. Було це у 1990-му.

Пізніше він відмовився ще й від шапки та теплої куртки. Тож навіть серед лютої зими Михайла Пікторова можна побачити на вулиці в легкому светрі. Та хіба вже хто дивується, коли бачить, як чоловік босоніж розбиває снігові кучугури?

— Коли мені хтось робить зау­важення, що ж вік уже, треба берегтися, відповідаю: «От ви в шубах чхаєте і кашляєте, інфекцію розносите, а я босий — і нежитю не маю. То хто здоровіший?» — усміхаючись, розповідає.

А як він описує свої відчуття, коли ступає на першу літню росу чи свіжу снігову перину! Наче потрапляє в інший вимір й всотує у себе із землі всю позитивну енергію. А вона біжить від клітинки до клітинки й напоює

здоров’ям від п’ят до самої маківки. Й уже ніби не йдеш по землі, а пурхаєш над нею, випромінюючи світло.

Сьогодні до дивака настільки міцно «приклеїлося» прізвисько «Босий», що нині його в селищі годі розшукати за справжнім прізвищем. Зрозуміло, на чоловіка, що поводиться настільки неординарно, відразу усі дивилися скоса. Та пізніше почали звикати. Якщо раніше, коли запрошували у райвно (Михайло Пікторов був інструктором з туризму), наказували взути бодай кеди, то нині він вільно заходить босоніж у будь-який кабінет. Особливо багато уваги було прикуто до персони чоловіка, коли його обрали депутатом районної ради! А віддала йому перевагу громада через його щирий патріотизм та активну виховну роботу серед дітей з неблагополучних сімей. Однак тоді багато хто скоса поглядав, чи змінить Михайло Михайлович імідж, чи не засвітиться на сесії в костюмчику та черевиках. А дзуськи! Ні, навіть депутатство не затьмарило його поглядів, й ідеї, запозиченій від Порфирія Іванова, не зрадив.

— Невже ось так за чверть століття нізвідки за двері вас не випровадили? — відверто запитую.

— Чом ні, бувало всяке, — зізнається.

Й розповідає, як з однодумцями створив дитячу громадську організацію — козацьке товариство «Пагін», що нині об’єднує понад тисячу дітей у багатьох населених пунктах району. Тут стараються виховувати школярів патріотами своєї батьківщини в дусі козацьких традицій. Це товариство навіть має досвід міжнародного співробітництва, бо вигравало ґранти американського посольства та Євросоюзу. Власне в Киє­ві під час однієї зустрічі його намагалися не пустити у приміщення, прийнявши за бомжа… Але потім все владналося, вибачилися. Було, що в метро не пропускали.

З роками пан Пікторов до системи Іванова додав інші, випробувані на собі, народні методи. Нині він пропагує вчення, суть якого у постійному контакті із землею.

— Але ж маю на увазі, що босоніж треба ходити по землі, а не по асфальту, бо інакше не отримаєш необхідної енергії, — пояснює чоловік. — Дуже добре для здоров’я обливатися холодною водою, вона забирає весь негатив, що накопичується в організмі. Варто додати правильне харчування — споживати більше рослинної їжі і якомога менше — тваринної. Скажімо, я м’яса взагалі не їм. І ви будете мати велику економію на аптеці. Я от заходжу хіба за пластирем, бо ж наша земля засмічена склом та іншим непотребом, буває, поранюсь. Але заклеїв рану — й пішов далі.

Я дивилася на ноги цієї дивакуватої людини, на загрубілі зчовгані підошви, що давно перетворилися на кірку. Вони потріскані, широкі, пальці на ногах великі… Певно, якби чоловік сьогодні й захотів би підшукати в магазині чи на ринку для себе якесь взуття, навряд чи це б йому вдалося. Та він і наміру такого не має.

— Може, маєте послідовників, які теж ходять босоніж? — випитую.

— Маю і серед дорослих, і серед дітей. Обливаються холодною водою, купаються в ополонці. Але, як я, цілий рік ходити босоніж поки не наважуються, — зізнається.