Передплата 2024 «Добра кухня»

Війна їх вигнала з рідного дому...

Шість історій про те, як живеться у Львові вимушеним переселенцям.

За даними Мінсоцполітики, на обліку перебувають понад 1,6 мільйона переселенців. У кожного з них своя історія. Ми спробуємо показати життя особливих переселенців, які не здаються і не падають духом! Вони змушені були покинути свої домівки, бо почалася війна, попереду їх чекала невідомість. Вони, як ніхто інший, потребують нашої підтримки та розуміння. 3 грудня світ відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю. У суботу, о 14.00, на розі вул. Краківської та Вірменської відкриється фотовиставка, присвячена особливим переселенцям. Побачити фото можна буде прямо на вулиці, на паркані... Напередодні за організації громадської організації “Крим-SOS” та Управління Верховного комісара ООН зі справ біженців з шістьма переселенцями провели фотосесії. Кожен з них мав свій образ. Когось фотограф знимкувала на вокзалі, інших — вдома...

«Думав, житиму у картонній коробці, а мене прихистив монастир...»

Роман Кисляк з Донецька. Під час бойових дій допомагав вивозити з окупованого Донбасу людей. Так склалося, що потрапив до Львова. Небайдужі люди допомогли хлопцеві з грошима, і він купив машину. Тепер працює таксистом. До війни займався журналістською роботою, був активним громадським діячем. До слова, керує автівкою Ромчик дуже вправно, попри те, що у нього ДЦП.

...Скандал, коли Романа виштовхали з кав’ярні у центрі Львова, прогримів на всю Україну. Хлопець став відомим. Такий злий жарт підкинула йому доля... Як такий прикрий інцидент міг трапитися у культурному Львові? Після цього Романа Кисляка запросила на каву до столиці дружина президента — Марина Порошенко. Тоді Роман започаткував соціальну акцію “На каву з другом”. Закликав людей не бути байдужими.

Зустрічаємося з Ромою на вокзалі. Він, як “поїзд”, - постійно у русі. У руках тримає пахучий хліб. Рома завжди каже: “Треба творити добро і віддавати те, що у тебе є!”. Він добре знає, як це — опинитися наодинці у чужому місті. Роман відриває шматок хлібини та поринає у спогади про дім та батьків... Запах хліба чи не найкраще дозволяє це відчути. “Так хочу додому!” - каже зі сумом. З жалем озирається на поїзд, який рушає... Він емоційний, здається, зараз купить квиток і помчить додому...

Роман, коли їхав до Львова, ніби сам став “поїздом”. Він розумів, що у нього тепер немає дому і він їде у невідомість. “Думав, житиму у картонній коробці, - зізнається журналісту “ВЗ”. - Не сподівався, що мене прихистить монастир. Хочу лише, щоб війна закінчилась...”.

«Степан сумує за Нестайком. Ми книжку у Донецьку забули...»

Тетяна Дмитрієва з Донецька приїхала до Львова з двома синами. Старшому Марку — 23, молодшому Степану — 10. У Степана цукровий діабет, потребує постійного догляду. Як їм живеться на новому місці?

Ми зустрілися на Левандівці, у квартирі, де живе подруга пані Тетяни Ольга. Пані Ольга теж переселенка. Жінки випадково зустрілися у Львові... “Ми орендуємо помешкання неподалік, але там дуже холодно, - зізнається пані Тетяна. - На кухні опалення взагалі немає. З вікон дме... Мене не влаштовує ціна за оренду: 2 300 — це дуже дорого. Субсидії для переселенців, які орендують квартири, не передбачені. А господарі відмовляються записувати на наше прізвище рахунки. Будемо шукати інший варіант”.

Пані Тетяна розповідає, у їхній будинок влучив снаряд. Війна їх вигнала з рідного дому... Родина має гуцульські корені, але про це жінка дізналася, коли їй було 30 років. Інформацію шукала в архівах... Нині має проблеми з ліками для сина, держава мала б допомагати таким хворим як Степан, але годі вибити допомогу... А Степан — живчик. Тримається! Не скиглить, що треба приймати вчасно пігулки. “Куди б ми не йшли, зі собою завжди беремо інсулін, глюкометр (прилад для вимірювання цукру у крові), яблука та сік, - каже мама. - Ми все робимо для того, щоб Степан не комплексував. Він молодець! Дуже комунікабельний і веселий”.

Мама каже, найбільше, за чим сумує її син, — це книжка Всеволода Нестайка “Незвичні пригоди у лісовій школі”. «Ми її забули вдома... Знайомі прислали нам іграшки Степана, - розповідає жінка. - Одяг... Який він був щасливий!». Пані Тетяна принесла для фотосесії рідний плед, синього кольору. Розстеляє його на дивані...

Фотограф Катерина Птаха просить, аби Степан показав, як він насолоджується музикою. Йому вдається перевтілитися в образ бешкетника. Має акторські здібності. Потім хлопець читає книгу для... Бонапарта. Це домашній улюбленець пані Ольги. Пес не відходить від нас ні на крок. А ще Степан спробував себе у ролі кухаря, каже, що любить готувати. І весь час на кухні жартує...

«Коли сниться дім, плачу...»

Родину Шевченків з Донецька доля закинула до Трускавця. Курортне місто сім’я обрала, бо у 12-річної Тетянки ДЦП. Вона проходить курс реабілітації у клініці лікаря Володимира Козявкіна. Мама Оксана розповідає свою життєву історію. “У мене таке враження, що це страшний сон і скоро він закінчиться”. Та це не сон...

Сім’я мешкала біля аеропорту. Їхній район — це зона бойових дій. Як розповідають люди, які й досі живуть неподалік їхнього будинку, постріли там чути щодня... Залишатися у рідному місті стало небезпечно. І от — Західна Україна. У Трускавці сім’я біженців орендувала житло. Коштів дуже бракує... 17-річний син пані Оксани, Олексій, навчається у Львові в інституті фізкультури (на кафедрі фізичної реабілітації). Вона доглядає за донькою. І не здається!

Чоловік, каже жінка, змушений був залишитися у Донецьку, бо доглядає за хворою матір’ю, а я, пояснює, весь час приділяю Тетяні. “Спершу донька щодня запитувала, коли ми поїдемо додому, - згадує мати. - Але зараз вже звикла. У школі має нових друзів. Хоча їй важкувато пересуватися, але справляється”.

Розпитую, чи скучає Таня за братом. “Олексій займався футболом. Грав у трускавецькій команді “Зоря”, - веде далі пані Оксана. - Син в усьому мені допомагав. Коли діти були меншими, бавився з Танечкою. Дуже за неї хвилювався. Можливо, тому і вступив на реабілітацію”.

Фотограф Катерина Птаха дає Тані фотографію брата. Вона із захопленням про нього розповідає. Олексій, бувало, заносив сестру у школу на шиї. “Для Тані Олексій — рідна людина, - каже фотограф. - Під час фотосесії вона скаже, як його любить...”.

Таня зізнається, що мріє поїхати до Парижа. А ще хоче отримати у подарунок до Дня Миколая книжку “Часовий ключ”. “Сумую за домом, - каже дівчинка. - За бабусею, за хресною. Згадую друзів. Коли сниться дім, плачу”.

«Білий аркуш паперу — це твоє нове життя...»

Родина Пивоварів — переселенці з Донецька. Нас зустрічає пані Ельвіра. У сім’ї двоє дітей — 28-річна Еліна та 11-річна Суламіта. Еліна пересувається в інвалідному кріслі, у неї ДЦП. Господиня пригощає нас чаєм та варенням зі шишок і зелених молодих горіхів. Розмовляємо на кухні.

“Планували поїхати на Західну Україну у відпустку. Побувати у Карпатах, - каже пані Ельвіра. - Так склалося, що відпустка ця затягнулася” (усміхаються. - Авт.).

Це тепер вони вже адаптувалися до нового міста, а спочатку їхнє життя нагадувало пекло. Почувалися у Львові чужинцями. Розуміли, що повернення додому не буде... Кілька родин-переселенців жили в одній квартирі. Як у вулику! У пані Ельвіри, коли це згадує, навертаються сльози... Це вже пізніше знайомі допомогли родині з речами, які вдалося передати з Донецька до Львова.

Пані Ельвіра — викладач математики. Відкрила у Львові репетиторський центр “Погляд у майбутнє”. Жінка виграла грант та доклала до справи власні заощадження. Напередодні війни родина продала старе помешкання і планувала купити нову квартиру у Донецьку. Плани змінила війна... Чоловік працював на будові. Не стало роботи. Економили як могли. Почали думати, як жити далі.

Молодша донька Суламіта навчалася у спеціалізованій школі для обдарованих дітей. З п’яти років грає на фортепіано. У Польщі виграла музичний конкурс. Тож у Львові батьки вирішили віддати донечку у музичну школу ім. С. Крушельницької. Власне те, що дівчинка займається музикою професійно, змусило залишитися у місті Лева. Еліна також без роботи не сидить (закінчила Інститут техніки та менеджменту у Краматорську). Займається наповненням сайтів, пише статті. Організувала навколо себе команду однодумців.

Фотограф Катерина Птаха пропонує Еліні знятися у фотосесії. Пояснює дівчині: “Білий аркуш паперу — це твоє нове життя. Закреслюємо старі образи та рухаємося далі”. Фотограф робить білий кораблик, на якому пише: “У моєму серці є дім”... Найголовніше, каже фотограф, що на цьому кораблі Еліну підтримують її рідні. А її сестра — головна опора та підтримка. Не важливо, скільки часу її корабель буде плисти, у серці завжди будуть рідна домівка і близькі люди...

«Мамо, я у тебе сильний. Тебе захищатиму»

Раніше вони жили у Єнакієвому, а тепер у Львові. У них немає свого теплого і затишного житла. Родину Дідус прихистила церква, що на вул.Антоновича. Там подружжю з двома дітьми виділили кімнатку...

У 4-річного Максимка — повне розщеплення губи і піднебіння. Маля погано говорить, але батьки його розуміють. У родині ще є 1,5-річна Ангелінка. Дівчинка - корінна львів’янка, бо народилася у місті Лева.

“Ми ніколи не опускаємо рук, - розповідає з легкістю про свої життєві труднощі мама пані Євгенія. - А наш син тільки додає нам впевненості та сили. У Максима — справжній козацький чуб. Він недавно каже мені: “Мамо, я тебе дуже сильно люблю. Я у тебе сильний. Тебе захищатиму”. Я дуже розчулилась...”.

Чоловік пані Євгенії знайшов у Львові роботу (працює у “Львівобленерго”). Та ось з житлом у родини проблеми. Спершу, як розповідає жінка, донецьким ніхто не хотів здавати житло. А згодом у сім’ї почалися матеріальні труднощі, тож платити “космічні” гроші за оренду не було змоги...

Фотограф максимально передала на фото відчуття сили і мужності. Як нестандартна дитина дарує усім оточуючим усмішку та вселяє надію, що все буде добре...

«Я довела, що все можу...»

Дізнаюся, що і сама Катерина Птаха — переселенка з Луганська. Допомагав їй фотографувати наших героїв її 13-річний син Владислав. У хлопця аутизм. Мене вразило, через які життєві труднощі Каті довелося пройти. Вона ні на секунду не опускає рук! Мужня жінка і справжній професіонал.

Катя, коли приїхала до Львова, мала проблеми з житлом. Їй вдалося поселитися у гуртожитку від інституту державного управління, що у Брюховичах. Знайти у Львові доступне житло не вдається...

“Коли я народила Владика, через деякий час виявилося, що у нього аутизм, - розповідає Катерина. - Я зрозуміла, що не зможу працювати, бо син потребує уваги. Але у мене завжди була мрія — стати фотографом. Одного разу у реабілітаційний центр, який ми відвідували з сином, прийшов професійний фотограф Євген Базалєєв. Він організовував для хворих дітей безкоштовні курси фотографування. І ми разом з сином пішли вчитися. Я зрозуміла, що це шанс, який дає Господь Бог...”.

Так Владик привів маму до фотографування. Однак у Луганську займалися цією справою більше для себе. “Я створювала соціальні проекти, піднімала питання нестандартних дітей у суспільстві, - веде далі Катерина. - Але це не приносило мені заробітку. Коли я в сім’ї повідомила, що хочу займатися фотографією, чоловік сказав: “Я на це грошей не дам, бо не вірю, що з цього буде якийсь толк”. Я тоді пішла напролом — позичила гроші на всю апаратуру у подруги”.

А потім почалася війна... Різко змінилося життя і у цієї родини. “Ми розлучилися з чоловіком. І вийшло так, що під час війни я залишаюся одна з Владиком. І я приїжджаю у нове місто...” - каже жінка. Вона згадує, як їй давно приснився дивний сон. Як робить крила і не може злетіти. Падає, а всі навколо люди, вбрані у сірий одяг, сміються... Однак свої крила Катерина таки зробила. І злетіла. А тому, коли приїхала до Львова, взяла псевдонім Птаха... Саме у Львові у неї почались цікаві фотопроекти. “Колишній чоловік завжди казав: “Ти нічого не вмієш. Ти дуже слабка людина і ти нічого не доб’єшся. А я довела, що я все можу”, - каже вона.

Поруч з Владиком на фотографії — звичайна дівчинка. У неї закриті очі, у Владика — відкриті (на фото). “Діти з аутизмом бачать і відчувають навіть більше, ніж звичайні люди, - упевнена Катерина. - Тільки їх треба зрозуміти і прийняти”.

Катя мріє про жіноче щастя. Щоб поруч була кохана людина, яка підтримає, яка підставить плече і скаже: “Кохана, поплач... Все буде добре, я поруч”.

Фото Катерини ПТАХИ

Схожі новини