Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Якщо б’є – значить, не любить»

Історії українок, які потерпали від домашнього насилля.

Верховна Рада України має намір ввести кримінальну відповідальність за домашнє насильство. Парламент вже прийняв за основу законопроект про внесення змін у деякі закони, спрямовані на боротьбу з насильством у сім’ї. Документ прийнято у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання домашньому насильству, фізичній агресії щодо жінок та боротьби з цими явищами. Автори законодавчої ініціативи пропонують карати за домашнє насильство громадськими роботами від 150 до 240 годин, арештом до шести місяців, обмеженням або позбавленням волі до п’яти років.

Кожна третя жінка, за неофіційними даними, потерпає від домашнього насилля в Україні. Реальну статистику зібрати неможливо, адже жінки не хочуть, часто банально бояться про це говорити. Історії жінок, які страждають від домашніх тиранів, дуже різні. Хтось щодня терпить образи та приниження і, стиснувши зуби, варить борщ та пере йому шкарпетки, переконуючи себе у тому, що краще так, аніж ніяк. Хтось намагається дати деспоту відсіч, і в результаті отримує ще більше «на горіхи». А комусь вистачає ляпаса, щоб зібрати речі та піти. «ВЗ» зібрав історії чотирьох жінок, які певний час потерпали від домашнього насилля.

«Яким же треба бути звіром, щоб свою доньку так бити»

Соломія, 18 років:

«Нашу родину усі вважають ідеальною. Заздрять. На всіх сімейних фото, які викладаємо в соцмережі, ми щасливо усміхаємось та обіймаємось. При сторонніх я мушу ставитись до батька з повагою, називаючи його «татком». Але я його ненавиджу. З дитинства я потерпала від його тяжкої руки та непередбачувано агресивного характеру. 15 років він пропрацював слідчим у МВС, очевидно, там і навчився бити «професійно». Синців майже не залишалося, а от від болю хотілося лізти на стелю. 10 років я приховувала наслідки домашніх розбірок, які, до слова, починалися з побутових дрібниць — невимитого посуду чи поганої оцінки. “Впадав у нерви” і бив, допоки не втомлювався. Результати одного з моїх шкільних іспитів йому здалися аж надто низькими. “Виховна розмова” завершилась у лікарні швидкої допомоги. Від першого удару я впала на підлогу, після чого бив вже лежачу. Не допомагали ні мої крики, ні мамині благання. Садна та синці по всьому тілу та мій нерухомий стан не на жарт налякали вагітну маму. Вона, ризикуючи «нарватись» на конфлікт з батьком, відвела мене до лікаря (чого раніше ніколи не робила). У лікарні швидкої допомоги мені поставили фіксатор на шиї. На запитання хірурга, від кого мені так дісталось, я чесно відповіла, що від батька. Страху у мене вже не було. Чоловік у білому халаті помітно зблід: «Яким же треба бути звіром, щоб свою доньку так бити». Я пообіцяла лікарю, що піду знімати побої. Але обіцянку свою так і не виконала. Окрім мене, в сім’ї є ще кілька маленьких дітей, я не хотіла, щоб вони росли без тата. Зараз я живу за сотні кілометрів від домашнього тирана, з ним майже не спілкуюсь. Складно забути ту лють в його очах, мою кров на підлозі та стан вагітної мами, коли благала його не бити мене ногами».

«Досі не розумію, як змогла йому пробачити перші побої»

Олена, 29 років:

«Після весілля не могла натішитись чоловіком. Вважала його ідеальним. Він допомагав мені у всьому. Ми за рік подружнього життя майже не сварилися. Мені заздрили всі мої подруги, мама тішилася нашою ідилією. Але одного разу я приголомшила її нічним дзвінком: «Я подаю на розлучення». Сталося це на новорічні свята. Він повернувся з посиденьок зі своїми товаришами відчутно напідпитку. Я вирішила не робити йому зауваження, не “пиляти”, сіла біля комп’ютера та чекала, поки ляже спати. Але в нього були інші плани. Після пиятики йому захотілося «великого і чистого кохання». Він підійшов до мене і почав стягувати з мене светр. Мені це не сподобалась. Пояснила йому, що не хочу кохатися з ним у такому стані. Моя відмова не на жарт розлютила чоловіка. Його як підмінили. Він схопив дріт від комп’ютерної миші та почав бити мене. Кричав, що мушу йому підкорятися. В хід пішли руки та ноги. Бив мене майже годину. Від люті в нього були червоні очі та холодний піт. Вперше бачила його таким. Думала, до ранку не доживу. Дочекалася, поки він заспокоїться, зібрала речі і втекла до мами. За кілька днів, зрозумівши, що накоїв, чоловік прибіг з квітами та вибаченнями. Тоді мені здалося, що та агресія була першою і останньою у нашому житті. Я пробачила і повернулася. Я помилилася. Він почав мене контролювати, мої дзвінки, смс та зустрічі. Став страшенно ревнувати. Мої сукні тепер як паранджа, а волосся — завжди зібране. Після зайвої чарки оковитої розпускав руки. Сусіди вже змучилися викликати поліцію та слухати мої крики. Тиждень тому я написала заяву та подала на розлучення. Дякувати Богу, дітей у нас немає. Досі не розумію, як я змогла пробачити йому перші побої».

«Спочатку мене бив тато, потім чоловік...»

Людмила, 58 років:

«Для мене тема домашнього насилля йде через все життя. Ще в дитинстві мені часто діставалося від тата. Він любив випити. Коли повертався додому, втрачав контроль. Мама ховала мене з сестрою на горищі і приймала удар на себе. Часом добирався і до нас. Шукала порятунку у заміжжі. Заміж вийшла рано, у 17 років. У 18 народила донечку Ксенію. Але це не врятувало наш шлюб. Чоловік час від часу мав проблеми на роботі, а злість зривав на мені або на малечі. У мене були і ребра зламані, і ніс... Піти від нього не мала можливості. Та і виносити сміття з хати у той час було не прийнято. Про такі речі жінки зазвичай мовчали, бо зізнаватись, що тебе гамселить чоловік, соромно. Декретних грошей не вистачало, єдиним годувальником у сім’ї був чоловік. Він часто дорікав, що годує мене і мою родину. 7 років я терпіла його п’яні вибрики. Коли знайшла роботу, відправила Ксеню до бабусі і наважилась його покинути. Та другий чоловік виявився майже таким самим. Не знала, в кого просити допомоги, тодішня міліція лише розводила руками, мовляв, посадити його не можемо. Мені здається, що я підсвідомо натрапляю на чоловіків, які схожі на мого батька. Після другого розлучення я зареклась виходити заміж втретє. Зараз я щаслива мама та бабуся. Своїй доньці кажу: якщо чоловік одного разу дозволив собі підняти руку на жінку, то від нього треба бігти. Якщо б’є — значить, не любить».

Ходила як жебрачка, бо чоловік забороняв купувати новий одяг

Крім фізичного насилля, українки часто потерпають і від економічного. Пані Ірина все життя працювала на автобусному заводі, заробляла, до слова, не менше від чоловіка. Не бідували. Жили як всі. Але жінка мусила постійно ходити у старому ганчір’ї, бо чоловік забороняв купувати новий одяг. Вважав, що витрачати гроші на “шмотки” - це марнотратство. Якщо їй вдавалося “викроїти” кілька гривень на білизну чи нову кофтинку, то ховала обновки в шафу. Чоловік нишпорив у речах Ірини і якщо знаходив обновку, карав кулаками. Дітям також купував хіба що вкрай необхідне. Ходили як жебраки. А про іграшки і мріяти не могли. Натомість на їжу грошей не шкодував. Любив смачно поїсти та пригостити своїх друзів. Перед Різдвом Ірина не виходила з кухні всю ніч, адже щоб нагодувати дорослих чоловіків, мала наліпити кілька сотень вареників та наготувати купу страв для святкового столу. За невдалі жарти жінці теж “прилітало”, найчастіше по голові. А з роками чоловік став ще скупішим. На все грошей шкодував. Зараз подружжю вже за 60, вони виховали двох дітей, але назвати їхнє сімейне життя щасливим у неї язик не повернувся б. “Не прожила життя, а промучилась”, - каже пані Ірина.

Схожі новини