«Повернуся додому – ферму заведу...»

58-річний атовець з Чернігова Микола Таран майже рік у львівському шпиталі. Пішов на фронт добровольцем. Служив у Горлівці. Згодом його відправили на ротацію на полігон, що на Дніпропетровщині. Через обмороження кінцівок чоловікові ампутували обидві ноги. Ліжко, тумбочка, телевізор. Ось його “квадратні метри”.

Коли я прийшла, якраз дивився телевізор. Годі відірвати його погляд від телеекрана... Пересідає в інвалідне крісло. Розпитую його, що у нього на серці? “Переживаю, як додому добратися, — каже. — Весь час про це думаю”.

Місяці, проведені у палаті, вганяють бійців у депресію. Проте психологів у лікарні немає. “А ви Львів мали змогу побачити?” — допитуюся в атовця. Він раз у раз дивиться у вікно. “Якось їздив у гості до волонтерки бабці Теклі. Вона запросила на обід. Раніше ніколи у Львові не був”, — каже.

На одній кінцівці у чоловіка відкрилася рана. Мастить ногу зеленкою. Каже, потихеньку заживає. “Хочете додому?”. “Звичайно. Я у лікарні з 29 січня”, — відповідає і знову ховає від мене очі. “А дружина чому не приїжджає до вас?” — делікатно питаю. “Дружина два рази приїжджала, — каже. — Оце зараз вона на роботі”. “Переживала за вас, коли побачила?”. “Казала, що не думала, що такого мене побачить. Не вірила”. “А чому швидко так поїхала?”. “Мало часу було. Я проходив медкомісію, вона мала документи всі підписати. Все попідписувала і поїхала”.

Зі слів пана Миколи, більшість людей з його рідного міста їздить на роботу до Росії або Білорусі. Він працював у Чернігові сторожем у гаражному кооперативі. Потім — водієм (возив до Росії товар). От тепер і його дружина Євдокія поїхала на заробітки до Москви (працює нянею). А далі — війна. Вона змінила його життя...

Пан Микола познайомився зі своєю майбутньою дружиною Дусею у сільському клубі. Йому ще 18-ти не було. Вона на два роки молодша. Разом уже 40 років. Мають двох дітей — доньку і сина. “У вас серце не щемить, коли до ваших побратимів дружини, діти приходять, а вас ніхто з рідних не відвідує?” — питаю. “Бувало... Та зараз уже звик до цього. Донька раніше дзвонила. Тепер не дзвонить, — каже зі сумом. — Якось кажу дружині телефоном: “От тут жіночка прийшла до мого сусіда по палаті”, а вона питає:“Хочеш, я приїду?”. Та я її відмовив. Дорога далека, та й роботи має багато. Зі сином щодня телефоном розмовляю. Я йому казав, що діло йде до виписки. Можливо, приїде”.

“А домашнім вас волонтери пригощають?”. Раптом жіночка, яка прийшла до свого чоловіка, питає: “Вареники будете?”. Пан Микола соромиться. Звик ні в кого нічого не просити. Єдина його розрада — книжки. Читає постійно. Буває, так і засинає з книжкою. Прокидається, дочитує. “От взяв у бібліотеці Дена Брау­на “Судний день”, — крутить у руках новеньке видання.

...“Повернуся додому — ферму заведу, — розмірковує про майбутнє. — Кабанчика обов’язково”. Бачу, як на очах повертається до життя. Стає веселішим. Коли згадує про гриби, усміхається: “Коли гриби почалися, я своїй дзвонив, казав: “Отам піди, отам. Біля нашої хати ліс”. Вона: “Ще рано”. “Я кажу: “Мають бути, по-любому...”.

Я зателефонувала до сина пана Миколи — Сашка. Ось що він відповів: “Ви, мабуть, будете питати, чому ми не приїжджаємо до нього у лікарню? Розумієте, такий час, роботи багато. Спілкуємося телефоном, — пояснює. — Він розповідає, що його хочуть відправити до Києва — там йому будуть робити протези. І потім він матиме змогу приїхати додому. Ніхто від нього не відмовляється — це маячня”.