«За документами я – жінка, але називайте мене Фрідріхом»

Фрідріх Чернишов (Фріц фон Кляйн) — трансгендерна людина. Народився жінкою, але ідентифікує себе як чоловік. Гормонотерапію почав приймати після четвертого курсу (Фрідріх навчався у медичному вузі у Донецьку). У нього змінився голос, на обличчі з’явилася щетина. Коротко обстриг волосся і перетягнув груди, щоб грудна клітка виглядала пласкою. За літо зовнішність Фріца зазнала таких трансформацій, що однокурсники ледве його впізнали.

«Однокурсники соро­м’яз­ливо відводили очі. Протримався тиждень, після чого написав у соцмережах, те, що зі мною відбувається, — результат гормонотерапії, що я хочу йти далі і що відтепер мене слід називати чоловічим іменем. Не знаю, що там говорили за спиною, але в очі ніхто нічого поганого не казав. Одногрупники навіть пообіцяли, що будуть мене захищати, якщо виникнуть якісь ексцеси. Викладачі також поставилися із розумінням, хоча деяким важко було пояснити, чому мене слід називати Фрідріхом, якщо за документами я — жінка», — розповів під час публічного інтерв’ю у рамках спецпроекту “Література проти агресії” активіст ЛГБТ-спільноти.

Він — родом із Донецька. Його мама виїхала з окупованого міста, а от бабуся, зважаючи на вік, залишилася. Фрідріх зізнається: відколи почалася війна, у рідне місто — ні ногою. Зараз живе у Києві. “Інтуїція мені підказує, що з толерантністю у Донецьку кепсько. Одного із трансгендерів вивозили під конвоєм ООН, бо сепаратисти не хотіли його випускати. Трансгендерні люди, що там живуть, пішли у глибоке підпілля. Бояться насилля — фізичного, сексуального. Таких, як вони, сепаратисти можуть навіть засудити до страти”.

На зустріч Фрідріх прийшов у чорних штанах із десятками металевих заклепок, чорній футболці і кардигані. На голові — дреди, деякі локони — фіолетового кольору. На обличчі — пірсинг. Фріц знає, що у такий спосіб привертає увагу до своєї персони, але на те не зважає. Кожен, вважає, повинен одягатися так, як йому подобається: “Лікарі з медкомісії, які вирішували, дозволити мені змінювати стать чи ні, запитували, чи вмію я забивати цвяхи. Це смішно, адже є багато цисгендерних чоловіків (гендерна ідентичність яких збігається з біологічною статтю. — Авт.), які не довб­лять перфоратором стіну, і ніхто від них цього не вимагає. Якщо зізнаєшся, що любиш писати вірші, у графі “Ж” члени медкомісії ставлять галочку — на їхню думку, не личить чоловікові бути поетом (з 2003 року Фрідріх займається перекладами поезій з німецької та української на російську. — Авт.)”.

У суспільстві побутує думка, що трансгендери живуть у “чужому” тілі і через це страждають. Вважається, поки трансгендер не здійснить повний перехід (не лише пройде гормонотерапію і мастектомію — видалення молочних залоз, а й оперативним шляхом змінить вигляд статевих органів), доти почуватиметься неповноцінним. Фрідріх переконує, що це не так. Він — гей, і повного переходу не здійснив, бо хотів народити дитину. Два роки тому... йому це вдалося! Досі не може пояснити, як наважився на такий крок. “Треба було поспішати. За гормонотерапію організм би не подякував. Ще кілька років — і я би фізично не зміг завагітніти”, — каже Фріц. Народжував у Латвії. Зараз дитина живе з Фрідріхом, але чоловік уникає розмови на цю тему.

Схоже, вибору у Фрідріха не було. В Україні усіх трансгендерів в обов’язковому порядку стерилізують, позбавляючи їх можливості мати дітей. А оскільки трансгендерність — психіатричний діагноз, всиновити дітей також не можуть. Це був його єдиний шанс на батьківство, і він ним скористався.

“Українське суспільство не є гендерно толерантним, — каже Фрідріх. — Кожен трансгендер ризикує стати жертвою корекційного зґвалтування (коли у такий спосіб намагаються “виправити” орієнтацію жертви або змусити її відповідати гендерним стереотипам. — Авт.). Багато говориться про гомофобію і майже нічого — про трансфобію, яка присутня навіть у ЛГБТ-спільноті. “Ми любимо людей нашої статі, а ти — щось робиш зі своїм тілом. Навіщо?” — дивуються геї і лесбіянки. Трансгендерність досі вважається психічним розладом, патологією. Кожен гей може сміливо сказати своєму опоненту: “Це — не у мене проблема, а у тебе. Читай МКХ-10 (Міжнародний класифікатор хвороб. — Авт.)!”. Трансгендер, щоб здійснити повний перехід, мусить 30 днів пролежати у психлікарні і отримати відповідний діагноз. Це постійне намагання довести, що ти є ти! Ці постійні приниження, коли лікарі запитують, у якій позі ти ходиш у туалет!”.

Фрідріх досі живе з жіночими документами. За законом, трансгендерна людина не може їх змінити, поки не відбудеться повний перехід або якщо у неї є неповнолітні діти.

Але Фріц уже звик жити з “чужим” паспортом. У 25 років вклеїв друге фото, на якому його вже можна впізнати.

Згадує, як після прильоту у Москву працівники служби безпеки аеропорту відвели його в окрему кімнату і почали делікатно розпитувати про життя, зокрема цікавилися, чи є у нього брат-близнюк. Були настільки збиті з пантелику, що забули дати на підпис міграційну картку!

“У Борисполі, коли проходив через металодетектор, щось запищало, і працівниця аеропорту попросила мене показати паспорт. Заглянувши у документ, поцікавилася: “Хочете, щоб я вас оглянула чи це повинен зробити чоловік?”. “Мені байдуже”, — щиро відповів я. Ще подумав тоді: молодці, навчили їх, як поводитись у таких нестандартних ситуаціях. Доходжу до паспортного контролю, і тут починається — “Це не ви!”. Кажу, подивіться на візи — на всіх фото у мене такий вигляд, який маю зараз. А вони: “Можете показати внутрішній паспорт?”. “Можу, але там фото ще гірше”, — попередив. Навіть окуляри зняв, щоб їм легше було мене ідентифікувати. Пропустили, звісно, бо ситуація доходила до абсурду”, — каже Фрідріх.

За кордоном проблем у нього ніколи не виникало. Іноземці не розуміють, яке українське ім’я чоловіче, а яке — жіноче. “В Амстердамі, куди їздив на конференцію з питань боротьби з расизмом, познайомився з жінкою на ім’я Фара. Згодом дізнався, що Фара — це чоловіче ім’я. В Амстердамі дітей зі школи вчать: якщо людина носить не той одяг, який зазвичай носять представники її статі, або йде за руку “не з тим” партнером, то не треба на це зважати. Люди з маскулінною зовнішністю (великими бородами і накачаними м’язами) можуть ходити у сукнях, з намальованими губами і при цьому почуватися абсолютно безпечно. Я почуватися так у Києві не можу, — з жалем констатує Фріц. — Коли ходив у кілті в Амстердамі, людям було байдуже, у що я вбраний. У Києві мене тягали за волосся, не знаючи, що я — трансгендер. Українцям бракує позитивної байдужості. Мені, наприклад, байдуже, що у людини в штанах”.

Фото PinchukArtCentre