Друге в житті 1 вересня

Декілька місяців тому мій приятель почав працювати у благодійній організації, що займається допомогою дітям-сиротам, які опинилися в інтернатах через інвалідність. Відтоді ця тема постійно виринає при кожній зустрічі, при кожній розмові. Нещодавно почула історію про хлопчика Сашка, для якого волонтери добилися права на навчання. Навесні Сашко закінчив 1-й клас, йому тоді було... 17 років.

Так відкрилася паралельна реальність, про яку я не знала. Та й багато хто не знає про те, що в нашій країні є величезна кількість спеціалізованих закладів, де діти перебувають у фактичній ізоляції від навколишнього світу. Навіть якщо такий заклад ідеальний і його підопічні отримують усе, що їм належить за законом, то з ними працюють нянечки. Їхнє завдання — помити, переодягнути, нагодувати. А про такі нюанси, як освіта, адаптація дитини до життя у світі — не йдеться. З інтернату для дітей випускники автоматично перекочовують в інтернати для дорослих. Замкнуте коло, інша планета, але все це — поряд з нами.

До інтернату в селі Залуччя Снятинського району я поїхала, щоб записати історію уже 18-річного другокласника. В автівці нас восьмеро, більшість їде вперше.

Територія інтернату величенька. Тут і грядки зі здоровенними гарбузами, і клумби з квітами. Тільки виходимо з машини, чути крики — дехто з вихованців уже побачив знайомих відвідувачів і біжить вітатися. Більшість поки що тримається на відстані, соромиться.

Знайомлюсь із Сашком. Хлопець привітно усміхається, на запитання, чи можна написати про нього, киває головою.

Підходять сміливіші діти. “Як тебе звати?” — питає кожен і усміхається.

Дівчинка Віка бере мене за руку, тягне за собою.

— Куди йдемо? — питаю.

Мовчить. Трішки гуляємо, сідаємо на гойдалку. На будь-які спроби розговорити її Віка лише червоніє, але не випускає мою долоню. Раптом усвідомлюю: їй хочеться саме цього, просто походити з кимось, тримаючись за руку.

За цей час хлопці-волонтери виносять на руках візочників. Дитячі кімнати — на другому поверсі, спеціального ліфта для інвалідів немає. Тому такі візити — можливість для дітей побувати на вулиці, вийти за межі будинку. Нехай недалеко, лише на територію закладу.

“Розбираємо” візочників, поволі гуляємо територією. Знайомлюся з 15-річним Дімою. Вони зі Сашком “однокласники”, разом закінчили 1-й клас. Хлопці дуже хвалять вчительку, яка приходить займатися з ними. Розповідають, що уже вивчили букви і цифри, можуть трішки читати.

— Задай нам задачі! — просить Діма.

Хлопці замислюються, чуючи запитання, але таки дають правильні відповіді. Вони розповідають про уроки музики, на яких вчаться співати українських народних пісень, про те, що люблять більше писати, аніж рахувати. Звичайні школярики...

Діма ще не знає, ким хотів би стати в майбутньому. Зате Сашко свій вибір зробив. Пояснює, що спочатку треба вивчитися, а потім він хоче відкрити великий притулок для собак, щоб годувати тварин, купати, доглядати за ними... Він і сам мріє про собаку: велику, але не пухнасту.

Довго розмовляти не вдається. Інші діти вже звикли до нас, смикають, кудись ведуть, щось показують. Кілька дівчаток окупували волонтерку з довгим світлим волоссям, пробують заплітати їй косички.

Розмову зі мною заводить Василь. Він захоплюється хенд-мейдом, хоче навчитися робити вироби із шкіри. Йому навіть пообіцяли подарувати спеціальні інструменти. Але...

— Мені б вчителя, — звіряється хлопчина. — Ненадовго, хоч на кілька годин. Просто, аби показав, як тими інструментами користуватися, а далі — я навчуся.

Нянечка роздає підопічним печиво і цукерки. Розмова переключається на їжу і чомусь на цибулю.

— А як вона росте? — питають діти.

Розповідаю про маленькі цибулинки, що ростуть на грядці. Слухають, як цікавий пригодницький роман.

Їм усе цікаво. Про птахів і тварин, про кожну рослинку і про людей.

Ліза довго гладить мене по обличчю, нарешті каже:

— Ти така гарна! У тебе є вуха.

Озираюся навколо — безвухих людей не видно. Але Ліза не знає, як ще висловити словами свою симпатію.

Пора прощатися. Сашко віддає мені ялинову шишку. Як вона потрапила до нього — невідомо. Але щойно він дуже нею тішився, і всі діти заздрісно дивилися на цю шишку.

— Залиш собі, — кажу.

— Ні, візьми! — просить Сашко.

Розумію, він більше немає що подарувати, а йому так хочеться зробити мені щось приємне. Дивиться щиро своїми величезними голубими очима, і від нього стільки світла — аж сліпить.

Василь совається на своєму візку. У нього немає шишки. Нарешті наважується:

— А я знаю напам’ять вірш. Я тобі розкажу. Подарую тобі цей вірш, і він буде твій.

Розказує про лелек, які летять до рідного дому, діти уважно слухають, усміхаються.

— Я б не зміг (не змогла) туди поїхати! — кажуть знайомі. — То так важко емоційно!

Каюся. Теж так думала донедавна. Думала, що побачу сконцентрований на одній території біль і розпач дітей, ізольованих від світу. Натомість побачила багато світла і любові.

Вони не вміють щось брати від навколишніх, але дуже хочуть віддавати. Все, що мають, навіть якщо це ялинова шишка.

Не треба боятися їхати в такі інтернати. Знесіть на руках дитину сходами, покажіть їй дерева і пташку, розкажіть, як росте капустина чи картопля. Ви відкриєте цій дитині великий світ.

Звісно, не всі інтернати відкриті. Від волонтерів я чую безліч історій про те, як керівництво деяких закладів не пускає відвідувачів на територію.

Потрібно докорінно міняти систему. Кілька нянечок фізично не можуть дати раду з сотнею хворих дітей. Про яке навчання може йти мова?

А не потрібна класична школа. Вистачить вміння читати і писати, давати раду з простими числами. Цих дітей потрібно вчити купити щось в магазині, скористатися транспортом. Елементарно — вміти підійти до людини і попросити про допомогу...

Дедалі більше волонтерів їдуть в сиротинці і проводять свій вільний час з дітьми з особливими потребами.

— Зайдеш до лежачих діток? — питав мене приятель.

Не пішла. Для першого разу вистачило й тих, з ким познайомилася.

— Так гарно було б ходити до звичайної школи, де багато дітей. І вчитися з ними! — зітхає 15-річний другокласник Діма.

Його однокласник, 18-річний Сашко, мовчки усміхається. Він цілком згодний з другом, але... Хлопці тішаться, що вони — школярі. І дуже чекають свого другого в житті 1 вересня.

с. Залуччя, Снятинський р-н., Івано-Франківська обл.