На Дерибасівській гуляють, читають, крадуть...

У поїзді “Львів-Одеса” вікна привідчинені, інакше б пасажири задихнулися. Доводиться, щоправда, двом з чотирьох у купе лягати головою до дверей, затуляти ноги подушками. Дме з вікна. Але що ці незручності порівняно з нестерпною задухою! Краще вже вітер по ногах. А кондиціонерів у потягах — радянських-ще-пенсіонерах — ніколи й не передбачалося.

Перлина біля моря зустрічає цілком по-одеськи. Перед вуличним кафе вивіска: “Здоровий аперитив! Для покращення сну — 55 грн., для скидання ваги — 75, для лікування зору — 35 грн., для відновлення сил — 55”. На вході в громадський туалет — попередження: “Просто помити ручки — 2 грн.”. На запитання “Як пройти на Катерининську?” чоловік у майці та домашніх капцях, ковзнувши по нас поглядом, суне мовчки далі. Хоч би плечима знизав чи що. А дядько, виявляється, прямує до жінки, що квіти продає. “Катерининська — це Карла Маркса?” — запитує в неї, а тоді обертається й завзято береться пояснювати нам, скільки паралельних вулиць треба пройти і де повернути. Ще й вимагає повторити почуте, щоб, бува, не схибили.

У центрі міста, на Дерибасівській, не проштовхнутись. Вдень тут розгорнуті ятки з книжками (книжковий ярмарок “Зелена хвиля” розливається в центрі міста щоліта вже 20-й рік поспіль). Біля кожної ятки — покупці. Навіть вночі тут вирує життя. “Книжкова ніч на Дерибасівській” — помітний його прояв. Вулиця гуде — суцільний концертний майданчик вкупі з рестораном просто неба. Одесити жартують: “Крим треба повертати, бо в Одесі усі не вміщаються!”.

Схильністю до публічних атрак­цій одесити подібні до львів’ян. Ось на тротуарі під розлогим платаном стоїть залізне ліжко з 50-х років. Над головою на мотузці погойдується жіноча білизна. Крамничка нав­проти називається “Роза Абрамовна”: не минай, заходь, вибирай. Торгуйся.

Як не зачепитися спекотного дня поглядом за спокусливу вуличну деталь: трилітровий слоїк з водою, лимоном і м’ятою, щойно з холодильника. Підталі краплі стікають по замерзлому склу. Лимонад кличе, визираючи з-під капота старого “Запорожця”. Колишня автівка перетворилася на імпровізований вуличний шинквас, обставлений келихами та вазами з фруктами. Налітай! Недорого!

Одеса — місто платанів. Лисі, без кори, стовбури — в камуфляжних плямах. Не плутати з катальпами! Нас цього навчила письменниця, знавець природи Катерина Міхаліцина, у якої ми запитували на одеських вулицях: а це дерево як називається? А цей кущ?

Одеса — місто котолюбів. Директорка книгарні-кав’ярні Галина Дольник каже про це з усмішкою, і ми в цьому незабаром переконуємось. Коти тут — “священні корови”, почуваються у цілковитій безпеці всюди. Чи не в кожному дворику, у багатьох вікнах, маніжаться на осонні. Трійко ситих кошаків лежать, розкинувшись, на Малій Арнаутській, просто на тротуарі, — і люди їх обережно обминають, не турбуючи котячий пообідній сон.

Табличка на будинку 47 на вулиці Катерининській повідомляє: “В цьому будинку з 31 березня 1931 року по 1 квітня 1932 року працював управдомом Остап-Сулейман-Берта-Марія-Бендер-бей”. Мабуть, мають на увазі одного з прототипів великого комбінатора з романів “Дванадцять стільців” та “Золоте теля” — Осипа (Остапа) Шора. Чимало епізодів для своїх романів Ільф та Петров запозичили зі спогадів цієї людини, він розповідав їх своїм друзям: історію пожежного інспектора в домі престарілих, скажімо, або художника-самозванця на пароплаві.

Спробувала я згодом дізнатися більше про цей будинок 47 (коли ж це Бендер таки “перекваліфікувався в управдома”?). Зайшла в Інтернет — і побачила поквартирний список його мешканців. З прізвищами та номерами телефонів, з “колективним телефоном” у квартирі 28. Одеса!

У Міському саду, де у фестивальні дні відбувалися читання і книжкові майстерки для дітей, мами скаржилися, розводячи руками: дітей додому не забрати! То зустріч з письменником, то з ілюстратором, то майстер-клас... Сонце припікає, на головах маленьких одеситів капелюшки — і в хлопчиків, і у дівчаток. Відкриті, балакучі, охочі до спілкування. “Я русскоязычный, — одразу повідомляє дев’ятирічний Вовка, — але вчу українську і читаю по-українськи”.

В “Майстерні шоколаду”, на поетичному вечорі львів’янок Мар’яни Савки та Катерини Міхаліциної, складно було знайти вільне місце за столиками. На зустрічі з Борисом Херсонським, відомим одеським лікарем-психіатром, поетом та філософом, половина присутніх змушена була стояти. У знаній книгарні-кав’ярні Галини Дольник книголюбам забракло місць. Вже двадцять років пані Галина лобіює українську книжку в Одесі, активно просуваючи її на ринку. “Ця книгарня, — каже Борис Херсонський, — консульство Львова в Одесі”. На таких творчих вечорах, присвячених виходу нових книжок, збирається місцева творча інтелігенція.

Одеса — різна, не лише гостинна. Втрачати пильність небезпечно. Під час презентації книжки з відкритої ротонди Міського саду в художниці Наталки Гайди вкрали наплічник. Щойно стояв на столі — і випарувався. Разом з документами, грошима, банківськими картками та усім решта. Добре, що хоч мобільник Наталка залишила в кишені, відтак встигла по дорозі у поліцейський відділок заблокувати картки. Приморське відділення. Ми — до віконечка, до одного з двох поліцейських за склом: “У нас рюкзак вкрали”. — “Ми вас вітаємо!” — бадьоро відповів молодий чоловік у формі.

Щоб написати заяву про крадіжку, довелося три години чекати. Слідчий був один, а потерпілих багато. Худорлявий хлопець у несвіжій футболці нервово міряв кроками невеличке приміщення від входу до стіни. “Начальнику! — гукав він. — То що зі мною? Скільки можна людину тримати? Відпускайте!”. А тоді, не почувши відповіді: “Начальнику! Ось ти щось там п’єш, може, чай, може, каву, я звідси не бачу. А я теж людина, я пити хочу! І в туалет! Курити хочу! Випускайте мене!”. Час від часу в одного з “начальників” — того, що сидів на вході, теж за склом, — закінчувалися запаси терпіння. Він виходив зі своєї скляної будки, схожої на прохідну вахтера, нахилявся до віконечка. “То що з цим? — запитував. — Матеріал десь у вас. Подивіться, що там. Куди його?” — “Почекає”, — лунало з-за скла.

Наталчина справа теж просувалась як мокре горить. Чекала разом із групою підтримки. Здавалося б, чого простіше: прийняти в людини заяву! А ні, швидко тільки кошенята народжуються.

Слідчий приходив, забирав когось із потерпілих, вів у глиб будівлі. Хлопець у несвіжій футболці, пригостившись цигаркою й покуривши у прочинене заґратоване вікно, помітно повеселішав. “Можна ваш мобільничок?” — й заходився знову ходити взад-вперед, скаржачись комусь: “Та просто йшов! Втомився, впав під парканом, заснув, прикидуєш?”. Згодом, коли спливла якась історія з кепкою, яку він нібито вкрав, хлопець ображено запротестував: “Та ви дістали! Все, я викликаю сюди правозахисників!” — “То що з цим?” — заводив свою платівку “начальник”, знову зазираючи у віконечко до колег. — Відпускати?”

Заходили “новенькі”, запитували, роззираючись, хто крайній. У кожного була своя біда. Повній жінці в лосинах та блузці зі стразами товар забрали (“Бо хабара не дала!” — запевняла вона). Друга, молода, мовчки писала щось на папері. Випрасуваний чоловік у хмарці добрих парфумів тримався мовчазної потерпілої, з вигляду ділової жінки. Прислухавшись до нашої розмови, він (адвокат, вирішили ми) заходився давати поради. Де вкрали? На Дерибасівській? То там і пройдіться, зазираючи у дворики та смітники. Купіть медичні рукавички в аптеці й повідкидайте сміття. З великою ймовірністю так можна знайти документи і ключі. Їх зазвичай викидають. І вибачте, гості, що так сталося...

Що було робити? Пішли заглядати у підворітні, пригостивши на прощання “Кепку” пляшкою мінералки.

Пошуки нічого не дали. Це як шукати голку в копиці сіна. Повернулися до відділку, де на вході подружка нашого нового знайомого годувала його канапками. Через прочинене заґратоване вікно. Остерігалася заходити всередину. Наталка ще чекала на слідчого. Не встигли ми озирнутися, як металеву решітку на дверях хтось за нами та усіма присутніми зачинив зсередини. Оце воно, мабуть, і є — “мавпятник”, промайнула думка. Неприємне відчуття. Нарешті й до “рюкзачної справи” діло дійшло. Чекали на Наталку вже на вулиці. “Кепка” нарешті вийшов на ґанок — відпустили! — помахав нам рукою й бадьоро почвалав геть.

...О четвертій ранку до Наталки в готельний номер постукали. Два хлопці-хіпстери, принесли ключі, домашні та від готельного номера, документи, банківські картки. Знайшли пакунок на тій же Дерибасівській...

На море варто було зазирнути бодай коротко. Вхід на пляжі Ланжерона безкоштовний. Загорілий люд відпочиває: хто на піску чи у шатрі, хто у морі — на “бананах” і катерах. Кучми білих петуній у вазонах на набережній, чисті переодягалки і душі, срібний вітрильник у блакитній далечині... “Дивіться за сумками”, — нагадує жінка, спостерігаючи за нами. Дякуємо, ми вже навчені...

Поїзд “Одеса-Львів”. Опівночі прокидаюся від доторку та світла в очі. Провідниця. В руці ліхтарик. “У вас в квитку за постєль не заплачено. Треба заплатити”. — “Зараз?” — “Ні, можна завтра”. Ліхтарик гасне, двері в купе зачиняються. Незабутня поїздка.

Фото автора та з архіву «ВЗ»