Кримське сонце без промінчика надії...

Кримський півострів зустрів палючим сонцем та шаленими чергами на пропускних пунктах. Однокурсниця, яка родом з Криму, давно запрошувала мене в гості. Заманювала теплим морем та переконувала, що в Криму, попри все, цілком безпечно. Я довго вагалася, але журналістська цікавість взяла гору і я таки наважилась на цю дещо авантюрну поїздку.

Ми переходили кордон якраз 8 серпня, після провокації на пункті пропуску «Армянськ». У той день працював лише один пункт пропуску - Чонгар, інші, казали нам на кордоні, про всяк випадок позакривали. Відповідно усі кинулись перетинати кордон в обох напрямках, оскільки побоювались, що його взагалі закриють.

Зі Львова я їхала поїздом. Остання зупинка потяга - Новоолексіївка. Звідти до кордону возять місцеві водії. Вони на цьому підняли цілий бізнес. Хто раніше у ту Новоолексіївку їхав? А тепер - без варіантів. До кордону місцевий водій віз нас десь з півгодини, взяв з особи по 70 гривень.

Якщо РФ під час анексії захопила цивілізований пункт з кондиціонерами, де можна перепочити від спеки, то на українському саморобному пункті мусиш пектись у натовпі, поки прикордонники перевіряють паспорти прямо з віконечок тісних автобусів.

Між адмінкордонами - лиман та міст, який з’єднує материкову Україну з півостровом. По периметру «буферної зони» стоять знаки «Прохід заборонено! Міни!». Втім, ці застереження не зупиняють людей, які годинами стоять у кілометрових чергах і змушені справляти нужду прямо у вибухонебезпечних кущах. Автомобілі на кордоні з обох сторін лише з українськими номерами. Тут, мабуть, найбільше скупчення українських машин на всьому півострові, оскільки за 10 днів перебування у Криму я побачила хіба кілька авто з українськими номерними знаками.

Окрім автомобільного, є тут і піший перехід. Ми йшли якраз через піший. «Буферна фона» - майже 4 км. Багато хто проходить її пішки, але можна під’їхати і автобусом.

Крим, як на мене, пройшов точку неповернення. Думки населення за два роки окупації розділилися: частина мешканців, попри всі негаразди на півострові, сповідує ідею «русскава міра». Більшість з них - росіяни-переселенці або кримчани з російським корінням. Інша частина ображена на українську владу, яка «вимкнула світло та перекрила воду». Це не означає, що вони б не хотіли «повернутись», але відкрито про це не скажуть, бояться. Страх - ось що керує тут людьми. Краєм вуха почула, як кримський татарин розповідав друзям, що йому додому прийшов лист-інструкція у разі депортації. Зрозуміло, чим керується керівництво РФ, надсилаючи кримськотатарським сім’ям такі «інструкції» — сіють страх, пригнічують, щоб сиділи тихо, а то, мовляв, гірше буде...

Після анексії кримчани так і не отримали обіцяних «золотих гір», навпаки, - новий хазяїн суттєво ускладнив їхнє колись досить привільне життя. Зарплати справді підняли, але водночас виросли й ціни. Продукти харчування тут у декілька разів дорожчі, ніж на материковій Україні. Незважаючи на так звані антисанкції, імпортні продукти з прилавків не щезли. Попри всю ненависть Росії до Заходу, в кафе продовжують подавати «Цезар» з пармезаном, люди танцюють під зарубіжну музику і їздять на іномарках. На вулицях міст рясніють триколори, але, за розповідями кримчан, раніше російської символіки було помітно більше. За два роки анексії ейфорія «єднання» минула, багато хто вже скинув рожеві окуляри. Кримчани зітхають, згадуючи часи до «референдуму», проте вдаються до ностальгії лише у вузьких колах.

Кажуть, що від анексії найбільше постраждав малий бізнес. Як відомо, Крим живе «з сезону», тобто заробіток прямо залежить від туристів. Набережні справді напівпорожні. Відповідно, не мають напливу клієнтів і сувенірні крамнички, і кафе та ресторани. До речі, тепер за місце для торгівлі потрібно платити чималий податок, тому підприємці не ризикують їх відкривати, бо побоюються, що не зможуть заробити навіть на цей податок.

Крим зовсім не такий, як показують українські телеканали, і не такий, як показують російські. Крим інший: люди не сидять без світла, на прилавках повно харчів, а сезон, хоч який, але є. Проте Крим залишається “совком”, а перехід під крило Росії повністю паралізував його здоровий розвиток. Наразі не видно навіть маленького промінчика надії, що найближчим часом щось зміниться на краще.

Але найбільше вражає суперечність інформації щодо ситуації в Криму. Наприклад, що стосується сутичок на українсько-російському кордоні, місцеві свято переконані, що українські диверсанти таки намагаються дестабілізувати ситуацію, а війни там найбільше й бояться. Офіційну реакцію України, яка заявляє, що так звана диверсія - це спецоперація ФСБ, мало хто почує - українські ЗМІ на території півострова заборонені. 24 години на добу на телебаченні працює пропагандистська машина, яка кодує кримчан на «русскій мір» і розповідає про «загнівающій Запад». Навіть інтернет-ресурси українських телеканалів та газет на території Криму заблоковані. Тобто шанс почути чи прочитати будь-яку іншу інформацію, окрім пропаганди, зведений до мінімуму. Через це зомбування кримчан зашкалює.

Впадає у вічі культ особи президента Росії. Кожен другий білборд — із зображенням Путіна, яке супроводжує цитата про відбудову Криму чи обіцянки. Навіть на каретах швидкої допомоги красується прізвище Путіна. Образ царя-батюшки настільки обожнюваний, що в кожній сувенірній крамниці є добрий десяток розмаїтих сувенірів з портретом Путіна - від «патріотичних» магнітиків на холодильник до рушників та спідньої білизни.

А в Севастополі, де розміщується російський морський флот, на набережній місцеві із захопленням рекламують атракцію: огляд військових кораблів та підводних човнів, що пришвартовані у порту. Місцеві просили мене «не нариватись», коли я розмовляла українською, ідучи по вулиці. На «площах героїв», які увічнюють загиблих вояків Другої світової війни, стоїть мертвим вантажем несправна військова техніка, яка слугує дитячим майданчиком: діти лазять по старих кулеметах, танках та іншій військовій техніці, ніби в парку атракціонів.

Попри всю безмежну красу Криму, він став мені огидним. Гидко спостерігати, як на набережних збуджені туристи фотографуються біля триколора з написом «Крым наш». Гидко бачити самовдоволені пики агітаторів на екскурсію до «нашего мощного русского флота». Гидко дивитись на зображення ката на кожному кроці.

Кримське сонце світить, як і раніше, але без промінчика надії. Хоча... У Севастополі, неподалік набережної, у переході під мостом в останній день свого вояжу я побачила намальований тризуб і напис: «Ми серед вас». Очам не повірила.

Фото автора