Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Вслід за мамою у петлю поліз і батько восьми дітей

Жінка не витримала знущань, а чоловіка «заїли» докори сумління?

Страшна трагедія сколихнула малесеньке село Батьківці, що в Острозькому районі на Рівненщині: одне за одним наклали на себе руки батьки восьми дітей! Спершу пішла на той світ мама, за нею — тато. Напередодні готували документи, аби багатодітну жінку представити до почесного звання «Мати-героїня». Бо знали їхню родину як працьовиту, хорошу. Чому ж батьки свідомо осиротили синів та дочок?

Жінку ховали у день народження доньки

— Сім’я була закрита, але жодна негативна інформація про них не виходила, — розповідає сільський голова Кутянківської сільської ради, до якої належать і Батьківці, Руслан Павленко. — Батьки роботящі, діти добре вчаться, талановиті до співу. Якщо є якісь проблеми в родині, то до кого біжать? До голови. А Тамара жодного разу не жалілася. Хоча, як тепер бачимо, може, й треба було…

І Микола, і Тамара Тимощуки працювали у місцевому лісгоспі. Останніми роками жінка на роботу не виходила, бо з одного декрету йшла в інший. Напередодні трагедії найменшому синочкові Тимофію виповнилося два рочки. Мама того дня вирішила відлучити дитя від грудей (бо до останнього підгодовувала хлопчика своїм молоком). За кілька днів мали святкувати четвертий день народження доньки Вікторії. Та замість вітань вдома лунав плач...

За день до трагедії Тамара заходила у сільраду. 18-річний син Олексій закінчив в Острозі училище, треба було його приписати вдома. Принесла якісь документи. Виглядала веселою, як завжди. Пізніше батьки пішли на сінокіс. Їм ще люди допомагали, бо роботи було багато. Тамара приготувала частування. А вже вдома між подружжям розгорілася сварка. Начебто Микола сварився через непомиті баняки, а Тамара зопалу вилила на нього з каструлі, в якій був приготовлений кріль. Зчинилася бійка, свідками якої стали діти. Вони й закрили батька вдома, коли мати вибігла надвір. Час йшов, мати не поверталася до хати. Чоловік з дітьми вийшов кликати її, бо ж ніч. Тамара не відгукувалася. Микола подзвонив своїй матері, що живе за кількадесят метрів від них, — сказала, що невістки не бачила. Стривожено почали заглядати по сараях, хлівах. Там, де стояла корова, було зачинено зсередини. Микола якось відкрив ті двері — й обімлів: на путах (родина має коні) висіла дружина. Нежива… Косою пута перетяв і на руках виніс Тамару надвір.

Одна з дівчаток казала: «Піду за мамою»

Похорон був страшний. У невеличке село на чотири хати з’їхалося не менше п’ятисот людей! Приїхала з Одещини Тамарина родина. Жінка була нетутешня, Микола познайомився з нею під час служби в армії й привіз на Рівненщину вже як дружину.

На похороні люди й почали говорити всяке про те, як жили Микола з Тамарою, як сварилися й билися. Стали звинувачувати вдівця.

— Тяжко було батькові, — розповідає син Олексій. — Весь був на нервах, щодня по три рази ходив до мами на могилу. Носив зі собою її фотографію. Був дуже пригніченим.

Микола розповідав дітям, що скрізь бачить їхню маму, що приходить до нього щоранку. На дев’ять днів по Тамарі ще якось зібрався зі силами і разом з дітьми поїхав у церкву, що в сусідньому селі Ілляшівка. Усі були до сповіді та причастя. Незворушно слухати службу Божу ніхто не міг, бо Микола весь час плакав, ридали й діти.

— Як таке могло статися? То ж хороша сім’я, благополучна, — розповідає церковний староста Василь Тур. — Тамара була співчутлива до чужої біди. Ми їздили з батюшкою по хатах, на АТО збирали продукти, хто що може дати. То вона стільки закруток винесла! Кажу: «Тамаро, що ти робиш, тож в тебе дітей стільки». А вона: «В мене цілий підвал тої закатки». Багато трудилися, бо мали і корову, свині, коня, овечок, баранів, всяку птицю. А городу скільки! А ще ж діти. То в церкву приїжджали нечасто, як правило, на свята.

Тим часом людські пересуди, що Микола «вбив» Тамару, не згасали. Особливо болісно їх сприйняла одна з дочок.

— Син дуже згризся, був стривожений, казав, що не хтів жити, але ще чіплявся за життя. А тут внучці щось пішло до голови: «До мами хочу!» — плаче бабуся дітей Віра Тимощук. — Якось приїхав Микола, бо комбайна шукав, щоб змолотити собі зерно, а я тільки від них пішла. Аж чую голосить: «Боже, що ж то мені вже робити? Одна пішла, таке зробила, вже й друга думає…» Прибігла, бачу, він дочку тримає. Прошу: «Донечко, шо ти задумала…». А вона заладила: «піду за мамою».

А зранку дочка написала на батька заяву в поліцію, що він її побив і… домагався. Право­охоронці приїжджали в сільраду, до голови, потім поїхали брати свідчення у Миколи. Було за день до другої біди.

Дві червоні стрічки, що гойдаються на дереві під хатою, нагадують: звідси пішли в інший світ дві живі душі.
Дві червоні стрічки, що гойдаються на дереві під хатою, нагадують: звідси пішли в інший світ дві живі душі.

Вішався на хресті дружини

Микола, як та мара, бродив по кладовищу. Син Олексій розповів, що батька вже знімали з маминого хреста — вішався на ньому. Перед тим подзвонив додому попрощатися. То сини примчали на могилки вчасно — ще живим вийняли Миколу із заш­моргу. Діти, ридаючи, питали: «Тату, що ти робиш? На кого нас залишаєш?». А він повторював, що не може без мами жити.

Вдруге чоловік пішов вішатися у хлів — там, де покінчила з життям Тамара. І знову діти його врятували. Ходили за батьком, щоб не наробив біди. Не вгледіли. Наступного ранку найстарший син, 20-річний Євген, поїхав у справах в Остріг, поки повиходили з хати менші, їхній батько таки здійснив задумане. О 8-й годині його знайшли повішеним у гаражі…

І знову село здригнулося від голосінь. Найдужче побивалася Миколина мати. Журиться, що якби не люди, син, може, залишився б живий. Мовляв, сільські балачки його доконали. Що міг випити й піднімав на дружину руку, не приховує. Каже, Тамара не раз їй жалілася, що їй важко. Лише після смерті Тамари свекруха від родички почула, що невістка нібито збиралася розлучатися з її сином.

Вірі Тимощук важко пережити втрату сина та невістки.
Вірі Тимощук важко пережити втрату сина та невістки.

Хата стоїть німим докором

За кілька тижнів восьмеро дітей втратили і неньку, і батька. Долю неповнолітніх має вирішити опікунська рада. Сільський голова запевнив, що їх не розкидають по сиротинцях — опікунами готові стати найстарший зі синів Тимощуків Євген та Тамарина сестра Євдокія Шевчук, що живе у сусідньому селі.

Тим часом діти відмовилися повертатися до рідної хати. Хтось мешкає в бабусі, хтось — у тітки Дусі. Великий дім нині стоїть німим докором. Тільки гойдаються на дереві неподалік хати дві червоні стрічечки, що нагадують: звідси пішли в інший світ дві живі душі. Їх діти пов’язали на стовбур, закликаючи смерть, аби сюди більше не поверталася.

Фото автора

Рівненська область

Схожі новини