Людина без пульсу і серцебиття

41-річний харків’янин Павло Дорошко став першим українцем, якому трансплантували штучне серце. Прооперували чоловіка в Інституті серця (Київському міському центрі серця). Унікальну операцію провела та сама бригада кардіохірургів на чолі з директором Інституту Борисом Тодуровим, яка 15 років тому вперше в Україні пересадила цей орган пацієнту від живого донора.

Аби пересадка пройшла успішно, українські хірурги побували на стажуванні у Польщі, після чого пройшли сертифікацію у Німеччині, де такі оперативні втручання поставлені “на конвеєр”. Німецькі фахівці на чолі з професором Крістофом Шмідтом виявили бажання бути присутніми на операції — асистували, підказували, що і як робити. Саме втручання тривало понад три години.

Павлу Дорошку пересадили високотехнологічну розробку німецької компанії Berlin Heart, яка вважається найнадійнішою у світі. Кош­тує апарат 120 тисяч євро. Аби зібрати необхідну суму, директор Інституту, кардіо­хірург Борис Тодуров особисто звертався з проханням про допомогу до багатьох заможних українців, однак позитивної відповіді від жодного не отримав. Відгукнувся лише мер Києва Віталій Кличко. Кошти надходили від простих українців. Люди переказували по 50-100 гривень. Оплатити повну вартість апарата до початку операції Інститут серця не встиг. Зважаю­чи на важкий стан хворого, німці надали апарат під чесне слово керівництва кардіохірургічної клініки.

Без пересадки Павло Дорошко прожив би 2-3 тижні максимум. Чоловік потерпав від вродженої дилатаційної кардіоміопатії — захворювання міокарду (серцевого м’яза) з вираженим порушенням насосної функції серця та дилатацією (розширенням) обох шлуночків. Від 60 до 75% таких хворих помирає у перші п’ять років після встановлення діагнозу. Єдиним шансом на порятунок є трансплантація.

Напередодні операції об’єм лівого шлуночка у пацієнта становив 560 мл — у чотири рази більше норми! Серце було розтягнутим, як футбольний м’яч, працювало на 30%. Врятувати хворого могла пересадка серця. Однак в Україні вже 17 років діє презумпція незгоди - без згоди родичів ніхто не має права вилучати органи у людини, в якої констатували смерть мозку, а родичі такої згоди не хочуть давати (на відміну від, наприклад, Білорусі, де відмовитися від потенційного донорства може лише сама людина за життя; якщо цього не зробить — автоматично вважає­ться такою, що погодилася на вилучення органів після смерті).

Нині чоловік у безпеці. З механічним серцем спокійно проживе щонайменше два роки. Правда, мусить уникати інтенсивних фізичних навантажень. Також лікарі заборонили купатися у відкритих водоймах. Можна буде приймати душ, але місця виведення трубок доведеться заклеювати пластирем, закривати плівкою, аби туди не потрапила вода. Під час грози чоловіку бажано не виходити з дому, бо для блискавок він — як магніт.

Апарат, вмонтований у його тіло, виготовлений з титану, працює від акумуляторів. Оснащений турбіною, що постійно обертається у магнітному полі. До верхівки лівого шлуночка та аорти під’єднаний за допомогою силіконових і графітових труб. Зовнішній блок ховається у коробочку вагою 4 кг, яку Павлу після виписки з лікарні доведеться постійно носити зі собою (у сумці через плече, на поясі або спині — як йому буде зручніше). Проте лікарі запевняють: зможе вести повноцінне життя і навіть працювати (Павло — підприємець, ремонтував енергообладнання на Харківській ТЕЦ).

Акумулятори від розетки (можна і від авто) потрібно заряджати кожні 10 годин. Заряджаються протягом години. Якщо одна з батарей сяде — інше почне подавати звукові сигнали. Режим регулювання — автоматичний. Система сама реагує на фізичні навантаження. Зараз, коли Павло перебуває у стані спокою, збавила швидкість, коли, наприклад, буде підійматись сходами — наростить її.

Апарат безперервно ганяє кров — через те пульс у чоловіка не промацується, серцебиття неможливо прослухати.

Зараз чоловіку вводять препарати, що розріджують кров, аби не допустити утворення тромбів. Також стежать за тим, щоб не виникла кровотеча. У Європі на штучній підтримці кровообігу перебувають понад 300 пацієнтів. Багато з них — більше двох років, деякі — більше восьми, попри те, що штучне серце за кордоном розглядається не як самостійний метод лікування, а як міст до пересадки.

Першим штучне серце створив радянський вчений Володимир Деміхов, якого вважають засновником світової трансплантології. Видалив серце у собаки і на його місце імплантував пластиковий насос, який приводив у рух електродвигун. З цим механічним приладом тварина прожила дві з половиною години. Експеримент 1937 року став відліком нової ери у медицині.

32 роки по тому ідею пересадки штучного серця для підтримання життя реципієнта на період пошуку донора реалізував у 1969 році американський хірург Дентон Кулі. Після резекції (пов­ного видалення) обширної аневризми лівого шлуночка, професор трансплантував силіконове серце 47-річному хворому. Через 65 годин штучний орган замінили аллотрансплантантом (донорським органом). Це був перший випадок, коли людині провели двоетапну пересадку серця.

Фото надане Київським міським центром серця