«Віктор часто сниться друзям. У своїй улюбленій жовтій футболці»...

Вдивляюсь в обличчя цих жінок. В очах сум... Їхні чоловіки загинули на війні, а вони вчаться жити без них. Долають життєві труднощі, піднімають на ноги дітей. Їм складно пояснити, що татка вже немає. Але ж треба жити. Жити далі...

Ресторан “Древній Град”, що біля Львова, люб’язно відкрив для них свої двері. Солодкий стіл, кава-чай... Львівська міська рада відкрила Центр надання послуг учасникам бойових дій, який опікуватиметься військовими та їхніми сім’ями.

Помічаю рудоволосу жінку з хлопчиком. Ще в автобусі щось йому пояснює. Це пані Надія, дружина генерала Кульчицького, з онуком Сашком. Сергій Кульчицький загинув два роки тому — літак, у якому він летів з іншими одинадцятьма військовими, підбили терористи неподалік гори Карачун... “Сашкові два роки було, коли загинув чоловік, - каже пані Надія. - Весь час цілує його фотографію. Ніхто його не намовляє... На Личаківський цвинтар стараємося малого не брати, бо він і там бере портрет і цілує дідуся”.

У вічі впадає тендітна жіночка — Олена. Їй 31 рік. Її чоловік - військовий, загинув на сході, а вона залишилася з двома дітками. Олександрові — вісім, Михайлику — п’ять. “Юра не любив, щоб я плакала, - каже дружина загиблого Героя. - Він був старшим за мене на вісім років, але цієї різниці ми не помічали”.

Олена віддала дітей на акробатику. “Чоловік має бути підтягнутий, - каже. - Юра щоранку качав прес. Діти вилазили йому на спину (на очі Олени набігають сльози. - Авт.)”. Жінка влаштувалася на роботу у фінансовий відділ ЛОДА, але працювала там лише чотири місяці. Не витримала нудної кабінетної роботи...

Пані Леся малює на папері квітку. “Я вчителька малювання, - розповідає про себе. - І я справилася зі своїм горем”. Не приховує, що така психологічна допомога рік тому була їй потрібна. Чоловік пані Лесі — Володимир Боднар — волонтер, підірвався на міні, коли повертався з передової разом з іншими побратимами. Серед загиблих був полковник Андрій Соколенко. “Чоловік — підприємець. Мав бізнес у Чехії. Возив допомогу на фронт, - веде далі. - Хіба могла його спинити? Чоловік захворів тією війною, а я тепер не можу навіть добитися для нього статусу учасника бойових дій”. “Чому? А діти допомогу отримують?” - питаю. “Дітям допомогу виплачують. Усі документи у Києві. Розглядають...”.

Чоловік Катерини Веливок, з якою познайомилася на зустрічі, був військовим. Потрапив під обстріл, коли перевозив боєприпаси до Луганського аеропорту. Вона була волонтеркою. Її чоловіка викликали з відпустки, коли агресор почав захоплювати Крим. Вже тоді дружина військового зрозуміла, що швидко все не закінчиться. “Семирічний син важко переживає загибель батька, - каже Катерина. - Коли все сталося, казав, що піде до командира частини, аби той дав йому танк та автомат. Захищати Україну, мене і сестричку. Потім став агресивним, тож мені довелося наймати психолога. Раніше ми вдома розмовляли російською - чоловік родом з обласного Миколаєва. Тепер син, коли чує російську, питає мене: “Мамо, ти що, москалиха?”.

“Після консультацій з психологом дитині стало легше?” - запитую. “Легше... Але за всі консультації треба було платити. Я зрозуміла, що держава мені нічим не допоможе. Від постійних стресів дитина стала важким алергіком. Цього року я звернулася до Львівської міської ради, аби нам дали путівку на оздоровлення сина, в соляні шахти. Але мені порадили звертатися у Яворові, бо ми там прописані. Хоча я принесла усі документи, що ми живемо у Львові, сусіди це підтвердили. Та у Яворові мені точно ніякої путівки не дадуть — не мають такої можливості”.

Ірина під час тренінгу зізналася, що після загибелі чоловіка важко йде на контакт з людьми. На її футболці — його фото. Чоловік Ірини — фотограф, боєць добровольчого батальйону “Айдар” Віктор Гурняк. На війні врятував хлопців, які, на щастя, залишились живими. “Фотовиставка Віктора “Від Майдану — до війни” мандрує по всьому світу, - розповідає дружина. - На жаль, незадовго до загибелі чимало робіт чоловіка викрали. Розбили скло в автомобілі, забрали камери і планшети, які він віз хлопцям з Києва на схід. Багато знимок зі сходу пропало... Як би ці фото зараз знадобилися! Тоді до пошуку навіть СБУ підключилася, але нічого так і не знайшли”.

Ірина — дизайнер. Наразі шукає себе у професії. Виховує чотирирічну донечку — мамину радість. Мала малює татка. Розглядає його фотографії. “Він часто сниться друзям і навіть незнайомим людям. У своїй улюбленій жовтій футболці з печеньком. Усміхнений. Вони кажуть: “Ваш чоловік просив вас сильно обняти”. А я не можу усвідомити, що його немає. Мені снилося навіть, що він вчив мене фотографувати”, - зізнається дружина. “Чоловік наче підказки вам дає”, - кажу. “Я трошки вчуся (усміхається. - Авт.). - Віктор мріяв, щоб я малювала. Я пішла в студію, записалася в іконописну школу. Хочу всього навчитися, а тоді обиратиму свій шлях. Буду дизайнером і сидітиму за комп’ютером чи буду вільним художником...”. Ірина готує для своєї донечки на день народження серію фотографій “Юстина спить”... Думаю, батько зрадіє.

Фото Юрія ОЛІЙНИКА