І в самотньої старості можуть бути хвилини радості...

Їхня робота тепер — самостійно прийти в їдальню або в актовий зал на концерт. Для декого подвиг — вийти на вулицю і “намотати” зайве коло. Але вони ще “у строю”, всіляко підтримують одне одного, товаришують, сваряться, миряться і навіть одружуються. Особливий день, коли до них приїжджають гості. І не важливо, чи це професійні колективи, чи аматорські. Аби тільки сірий будень скрасили гарним віршем, задушевною піснею чи запальним танком. Та найголовніше, щоб поговорити могли з гостями…

Справжнє свято для мешканців Львівського геріатричного пансіо­нату влаш­тували викладачі і студенти коледжу “Інфокомунікації” Національного університету “Львівська політехніка”. Студенти коледжу — часті гості геріатричного пансіонату, або, як його ще у народі називають, “дім престарілих”. За словами директора коледжу Богдана Камінського, дітей треба вчити любити і поважати не лише своїх батьків, а й тих, хто поруч, особливо тих, хто потребує турботи і спілкування.

До відвідин геріатричного центру готувалися заздалегідь. Окрім концерту, на якому виступали не лише студенти, а й викладачі, підготували подарунки — у яскраві пакети запакували по пасочці, цукерки і фрукти. Заступник директора з навчально-виховної роботи Лідія Мудракова розповіла, що гроші на подарунки збирали усі. Не встановлювали спеціальної “такси” - хто дав гривню, хто дві. Левову частку внесли викладачі і керівництво.

На гостей у геріатричному центрі того дня чекали. Усі перші ряди позаймали завчасно. “Посуньтеся, я коло вас сяду. Можна? - звернулася до мене бабуся. - Але ви посуньтеся на два крісла. Бо зараз ще Ганя прийде. Вона пішла хустину нову вбрати. Я знала, що ви приїдете, і відразу гарно оділася”.

Бачу, що бабуся хоче зі мною поговорити про життя-буття. Розпитую про здоров’я, чи добре їй тут, чи ніхто не ображає.

- Та де там! Годують добре, робити нічого не кажуть. Директор дуже добрий. Та чи хотіла я бачити тут свою старість? - голос бабусі забринів натягнутою струною, очі стали вологими. - Мала я у селі непогану хату — з меблями, перинами, подушками, фіранками на вікнах і цілою скринею лахів. При хаті був маленький город. Думала, виплекаю дітей, потім вони будуть до мене приїздити. На літо я би забирала внуків. Думала, моя старість буде така, як жили мої тато й мама... Руки слабі, але могла і їсти зварити, і себе обійти. Чоловік помер давно, а дочка перше приїздила в село, а потім... продала мою хату, а мене сюди привезла. Вона вже й сама на пенсії, казала, що не має сили їздити до села.

- Приходить до вас?

Бабуся заперечно похитала головою. Внуки, каже, давно поженилися. Напевно, вже є і правнуки. Але вона їх ніколи не бачила. “Хто мені покаже тих ангеликів, якщо до мене ніхто не приходить”, - прошепотіла старенька.

Нарешті прийшла Ганя — рожевощока жінка у заквітчаній хустині. На запитання бабусі: “Де ти так довго?”, Ганя усміхнулася і тільки махнула рукою, мовляв, так треба було.

Я завжди думала, що в дім престарілих віддають тільки самотніх міських людей. І була подивована, що у Львівському геріатричному пансіонаті більшість — вихідці зі сільської місцевості. Чомусь здавалося, що у селах люди добріші. Навіть якщо у старенької жінки чи чоловіка нема нікого з рідних, хіба сусіди не приглянуть? Хіба пошкодують горнятко молока чи жменьку сиру для одинокої людини? Виходить, що так. 86-річна пані Броня у пансіо­наті вже рік. Вона з Раденич Мостиського району. Колись, каже, була у неї велика господарка. Син помер, невістка також. Пані Броня має двох онуків. “Гарні хлопці, - гордо заявила жінка. - Одному 22 роки, іншому — 24. Але вони не приходять. Не мають часу. Один працює на будові, другий — електрик. Але гроші передають”.

- Кому передають? - питаю.

- Та не знаю. Директор казав, що передають…

Поки я слухала пані Броню, з іншого боку залу бабуся, бачу, махає мені рукою.

- Сядь собі коло мене, - попросила. - Я — Катерина Іванівна. Віриш, мені 8 вересня буде дев’ядесят літ? - усміхнулася жінка. - Не дивуйся. Я знаю, що не виглядаю на ті роки. Знаєш, чого я так файно виглядаю? Бо я дуже любила свою маму. Ото, щоб ти знала: маму будеш любити — до глибокої старості будеш молодою!

Катерина Іванівна у геріатричному пансіонаті живе вісім років. У селі Хоросно Пустомитівського району мала колись велику господарку, гарний будинок і стайню зі шопою. Усе життя працювала ланковою у колгоспі, виконувала норму, бо голова сільської ради міг і насварити. Та дітей, на жаль, Господь їй не дав. “Знаєш, - по-змовницьки прошепотіла жінка мені на вухо, - я колись могла й згрішити, а тепер дуже каюся...”. Катерина Іванівна кілька хвилин розповідала мені на вухо про свій гріх, а коли на сцену вийшли перші виконавці, жінка взяла мене за руку і попросила: “Можна я тебе поцілую?”.

Побачила у залі стареньких чоловіка і жінку, які трималися за руки. Це — подружжя Рекшинських. 93-річний Євген Йосипович з 91-річною дружиною Надією Онуфріївною. Євген Йосипович — колишній директор школи, працював у Перемишлянському і Золочівському районах. Надія Онуфріївна — вчителька. Минуло 70 років, як вони присягнули на вірність і вічну любов. А присягнувши, не зрадили свого слова. Сімдесят років крокують разом по життю, і у геріатричний пансіонат вирішили також іти разом.

- У нас четверо дітей і шестеро внуків, - каже Євген Йосипович. - Самі жити не можемо, бо хворіємо, потребуємо постійного нагляду. Дітям заважати не хотіли. Тому й прийшли сюди. Діти у нас добрі, часто нас відвідують.

За словами директора закладу Михайла Сенькевича, тут живуть також пари, які познайомилися і одружилися у пансіонаті. “Нещодавно до мене прийшов 80-річний чоловік і сказав, що хоче одружитися зі своєю ровесницею, - каже Михайло Борисович. - А що, я хіба можу заперечити? Якщо у них споріднені душі і їм двом затишно — прошу дуже. Окрему кімнату ми їм виділимо”. За словами директора, за його сорокарічну трудову діяльність у закладі одружилося дуже багато пар, а останнім часом побралися дві 80-річні пари, інваліди першої групи із зору.

Після концерту студенти коледжу роздали мешканцям пансіонату подарунки. А вони не приховували радості, розв’язували пакуночки і тішилися, як малі діти...