Передплата 2024 «Добрий господар»

Ніхто не знає, на кого хоспіс чекає

Репортаж з Угнівського спецзакладу для стареньких.

У найменшому місті України, Угнові, що у Львівській області, згідно з Вікіпедією — 999 мешканців. Не знаю, чи статистика враховує мешканців Угнівського хоспісу. Мабуть, ні. Ці п’ятнадцятеро стареньких привезені сюди з навколишніх містечок та сіл. У холодні місяці кількість пацієнтів збільшується, в теплий сезон декому щастить: його забирають родичі, до наступної зими...

У першій палаті Угнівського хоспісу — троє бабусь. Нас, відвідувачок, теж троє, решта пішли в інші палати. Моя співрозмовниця усе зустрічає насторожено: і гостинці, і одяг, і запитання. “Мені, - каже, - нічого не треба”. Але слово по слову — й недовіра зникає з очей, бабуся виявляється говіркою... Ось у чому тут є потреба — перш за все в спілкуванні, у тому, щоб був хтось, хто уважно слухатиме...

Жінка все життя працювала швачкою. Заміж виходила, але коротко й невдало. Дітей не має, але є племінниці. “Незабаром, - запевняє мене, - повернуся до себе в Раву-Руську, там у мене квартира. Знаєте, там є такий великий магазин? Оце навпроти...” Сюди потрапила ненадовго. Повторює з притиском: “Я тут тимчасово, бо ногу зламала і тепер не ходжу. Одужаю — й додому. Бо зараз яке тут життя? В памперсі. Їсти вистачає, але ж то не домашня їжа, така собі”, - кривиться бабця. Вона не гуляє надворі, як дехто, бо ж не ходить. А розпорядок дня такий: прокинулися, помилися, поїли, поговорили, спати... Щодалі охочіше розповідає, що найбільше непокоїть оця вимушена нерухомість, а решта — нічого, все можна перетерпіти...

На сусідньому ліжку - бабуся, вона підводиться, гребеться у своїх лахах, як курка. Ледве ноги стягує. У хоспісі вже не перший рік, але має велику перевагу перед багатьма — сяк-так пересувається самостійно. Не так давно залишилася сама на білому світі. Кілька місяців тому син-пияк замерз у лісі. А перед тим він періодично тут лікувався, на другому поверсі, у наркологічному відділенні. Бабця часто його згадує, шкода, каже, все ж таки син.

Нас просять закінчувати розмови - час міняти бабцям підгузники. Бабці незадоволені: “Коли ви приїдете до нас ще?..”

У наступній палаті четверо жінок. Одна з них — колишня завуч школи, поетеса... Вона нині недобре почувається, байдужа, у напівдрімоті, не дуже й розуміє, хто прийшов і навіщо... Її сусідка - маленька, худенька бабуся, поверх хустини на голові — якась тепла червона шмата, складена вчетверо. Бабуся напрочуд говірка: Марія Андріївна, називає себе. Показує подарунок: теплий коцик поверх ковдри. “Хоч би не відібрали”, - каже, ніжно погладжуючи його. Розповідає, що вона 1928 року народження. Почесний донор України. П’ятдесят років працювала медсестрою у сільських школах. Працювала в Чорнобилі після аварії.

“Кросворди розгадуєте?” - киваю на тумбочку. - “Ні, - відказує бабця, - не читаю й не пишу, просто папір потрібний”. І повертається до своєї розповіді: “Тут я від 1986 року”. Перепитуємо: “Відколи?” Вона впевнено повторює, так, саме тут, у цій лікарні. Донька померла, внук був на Майдані. “А де він тепер?” - запитуємо. “Та десь тут, - каже бабця трохи розгублено. - Десь тут ходить...”. Ми здивовано перезираємось.

- Пані Марія справді ліквідаторка і почесний донор, а все решта фантазії, - пояснює нам у коридорі пані Оля, лаборантка, яка нерідко допомагає ще й доглядати стареньких. - Часом не розбереш, де правда, а де вигадка.

Віддаємо пані Олі надлишок солодкого, просимо, щоб вона за день-два роздала хворим. “Візьміть і собі”, - пропонуємо. “Ні, - рішуче відмовляється вона, - я ніколи собі не візьму те, що принесли хворим. Мені нічого не треба. У мене три доньки, усі лікарки, працюють за кордоном. Я все маю”. Каже, що доля стареньких нелегка, шкода їх — хто ж замолоду думає про те, що, може, доведеться доживати віку у хоспісі?.. Чому пані Оля допомагає доглядати стареньких? Бо так складається. Декого треба вмовляти помитися, купають їх на спецкріслах, але цієї процедури дехто з лежачих не любить й усіляко уникає. “Кості болять”, - відмовляються. Іноді й кричать, сваряться.

Чоловіча палата. Тут п’ятеро. Петро Олексійович, колишній інженер-електронник, вже п’ять років живе у лікарні, але виглядає нестаро. Він має бронхіальну астму. Дружина давно виїхала на заробітки, забрала з собою сина... Давно їх не бачив. На підвіконні та на шафі Петро Олексійович тримає невеличку бібліотеку. Він чи не єдиний у хоспісі, хто весь час читає. Запитую, де бере книжки. “А от, — показує на лаборантку, — пані Оля приносить, і свої, і в бібліотеці для мене бере”.

“Яке тут життя... - Петро Олексійович не має бажання говорити про будні, йому про книжки цікавіше. - А життя в хоспісі таке, що збоку не зрозуміти. Якби сам писав книжку, назвав би її “Острів непотрібних людей”... Говорить і намагається усміхнутися. А з радощів що? Та от люди привезли два телевізори, бо був старий, років двадцять мав. І холодильник новий, підказують Петрові Олексійовичу. І холодильник, ствердно хитає він головою.

На гостинці усі реагували стримано, хоча на щоденне утримання стареньких у хоспісах держава виділяє по шість гривень на харчування і неповні три гривні на лікування. Але, щоб нагодувати хворих, персонал шукає спонсорів, біля закладу обробляють грядки, приймають допомогу волонтерів. Вони привозять харчі, постіль, одяг, підгузники... Пеленки й підгузники особливо потрібні.

Ідея поїхати до стареньких в Угнівський хоспіс належала Ірені Яніцькій та громадській ініціативі “Літ/ua”. Вона організовує у Червонограді літературні вечори, запрошує письменників на зустрічі з в’язнями, і цього разу запропонувала письменникам та учасницям літклубу «29 абzац» поїхати разом в Угнів…

Фото автора. м. Угнів, Сокальський р-н