300 корів — на все село!

Вибралася у село, де колись жила моя прабабця. Досі згадую запах жовтих яблук, які росли у неї на городі. А ще, як малою стояла біля дерев’яного паркану і спостерігала, як корови повертаються з пасовища. Багато корів тоді було у селі. Бабця все бідкалася, що труться до її паркану, який ось-ось завалиться. А ще згадую Дністер. Ця річка наче “джакузі”. Сідаєш у воду — і маєш природний масаж. Затяті рибалки знають, що таке Дністер. Риби у цій місцині є досить.

... Тримаю курс на Сянки. На приміському вокзалі купую квиток на електричку — 11 грн. Добиратися до Чайкович (Самбірського району) автобусом удвічі дорожче. Знаю, що о пів на десяту ранку електричка має відправлятися. Знайома попереджає, поїзди у тому керунку погано їздять. Нібито якісь ремонтні роботи. Запитую у касирки, коли ж та електричка приїде? Жіночка за склом щось буркнула під ніс. Мовляв, дивіться на табло. Нарешті електричка прибуває. Перепитую чергового, чи саме цей поїзд їде на Сянки? “Так, проходьте”, — і відкриває турнікет. Молодий чоловік скуповує у бабульок лущені горіхи — по 100 грн. за “кільо”. Застрибуємо з подругою у поїзд. Це ж треба у таку халепу вляпатися: він їде... у депо. Машиніст, побачивши нас, отетерів. Виявляється, наш поїзд на півгодини запізнився. Але жодних повідомлень про це не було. Двоє хлопак у помаранчевих камізельках та кирзах, які їхали у депо, мало не луснули зі сміху, коли нас побачили.

... Вибираємося з того депо на вул. Городоцьку. Дякувати Богу, йти недалеко. З квитком на поїзд ... ловлю автобус. Якби повернулися на вокзал і чекали наступного поїзда, до ночі не доїхали б до тих Чайкович. Автобуси на Самбір, як ті ракети, пролітають повз нас. З п’ятої спроби вдається застрибнути у “рухлядь”, яку називають міжміською маршруткою. Сорок хвилин - і ми у Рудках. Неподалік церкви помічаю сіті-лайти з фотографіями загиблих майданівців... З іншого боку вулиці — невеличкий ринок. Бабуся торгує квасолею та саморобними кошиками по 30 грн. Наступного разу обов’язково такий куплю (не хочеться з ним тягатися).

З погодою нам пощастило (хоч у чомусь) — тепло і сонячно. Якийсь добрий пан підкинув нас до села (маршрутки ходять, але не так часто, як би хотілося). Вперше їду “автостопом”. По дорозі шофер нарікає на дороги: яма на ямі... А у самому селі частково поклали нове покриття. Біля села добувають газ... У селі немає вуличного освітлення. Коли сутеніє, люди пересуваються, як у темному тунелі. Доїжджаємо за п’ять хвилин. Грошей водій не бере.

... Деякі будинки оббиті пластиковою “вагонкою” - виглядають неестетично. Старі хати - теплі та екологічно чисті. Молодь, яка повертається із заробітків, “ставить” нові будинки. Більшість селян їздить на роботу за кордон (одна пані якраз повернулася з Польщі, за місяць “на яблуках” заробила 16 тис. грн.). Незамінний меблевий гарнітур у сільській хаті — бамбетель. У моєї прабаби теж такий був (і зберігся дотепер). Місцеві згадують, що частина їхнього села називається “шляхтою”, частина - “хлопами”. Через те, що у селі споконвіку невелике розмаїття прізвищ (Чайковські, Винницькі, Городиські, Тимковичі...), кожна родина мала своє прізвисько. Як згадаєте про Когутичку або Печенчиху, усі знатимуть, про кого мова.

Зміни, які впадають у вічі: вималювана у синьо-жовтий колір автобусна зупинка. Невже і все? Колись на селі працював молокозавод, де виготовляли згущене молоко (пробувала, смачне було). Коли з’явився конкурент — Радехівський молокозавод - молочного підприємства не стало. Розікрали все: залишився корпус і стіни. У радянський час на тому заводі випускали медпрепарати. Зате є у селі поодинокі фермери: одні вирощують свиней, птицю, інші — роблять сир сулугуні. Купують у селян молоко по 3,70 — 4 грн. (це ще непогано). У радянські часи, згадують місцеві, молоко приймали по 10 коп. в обмін на цукор та пшеницю. За “мінімалку” селяни не дуже-то поспішають “горбатитися” на сусідів-підприємців...

Заходимо до сільської ради. Любов Сарафин “править” у Чайковичах з 2002 р. Розповідає, сільська школа (з гарним ремонтом) розрахована на 700 дітлахів, а вчиться заледве 200. У садочку — 60 малюків. Якщо раніше населення становило 2500 осіб, то тепер 1800. Голова бідкається, від держави — жодного фінансування... “Є у селі інвестори, які сіють пшеницю, ріпак, - каже пані Люба. - У сезон селяни, що здали землю в оренду, отримують 400 кілограмів пшениці (або тисячу гривень). У Львові за кожен клаптик землі борються, у нас є вільна земля, тільки працюй. Даємо дозвіл на приватизацію. А ось корів у нас мало — 300 на все село. Раніше було більше тисячі”.

Хати у цьому районі купують горяни з Карпат. Перебираються ближче до цивілізації. Вартість будинків від 5 до 15 тисяч доларів (сотка землі — близько тисячі доларів, у Львові — 10 тисяч “зелених”). Один чоловік переїхав у село з Харківської області.

Йду до хати місцевого ґазди. “Сарафанне радіо” розповідає, що у пана Романа живе бузьок. Господаря вдома немає — пішов на пасовище за коровами. Екскурсію подвір’ям проводить сусід — пан Володимир. Васька, так звуть лелеку, має перебите крило. Живе тут третій сезон. Птах на нас зиркає, але близько не підходить.“Що він їсть?” - цікавлюся. “Рибу, - каже ґазда. - А ще ковбасу, “Мортаделла” називається. Палки йому на тиждень вистачає. Бульбу їсть, але небагато”. “Дзвонить до мене сусід і каже: “Біля моєї хати бузьки, певно, з гнізда випали”. “І що?” - питаю. “То нехай Роман забере”. “Чого ви вчепилися до того Романа?” - питаю. Так у Чайковичах з’явився фахівець із бузьків...

Подвір’ям походжає в’єт­намська свиня. Зачувши яблуко, рветься до паркану. Жує, на нас не звертає уваги. “Пепа!” - гукає господиня. Пепа неохоче плентається додому.

В одній сільській хаті нас пригощають тертяком. Місцева страва: запечена у духовці картопля з гречкою. Апетит ми “нагуляли” ще той! Поки наминаємо за обидві щоки, господиня пані Стефа “сабанить” прем’єр-міністра, який “підвалив” тарифи на газ... “Ніц про людей не дбають”, - вимахує руками літня жінка.

...Маршруткою їдемо до поїзда. У сусідньому селі, за полем, щось горить - клуб диму нагадує велетенський гриб. Приїжджаємо до станції “Рудки”: у залі очікування літні жіночки з картатими сумками. Нявчить кіт. Якась жіночка годує його хлібом. Тварина харчами не перебирає. Горить “лампочка Ілліча”. “Совдепія” тут в’їлася як іржа. Коли зайшла до вокзального туалету (будка, у землі - діра), подумалось, що час зупинився тут назавжди.