«Тут немає ДНР. Але й України – теж...»

Аби доїхати до селища Миронівського на Донеччині, доводиться перетнути з десяток українських блокпостів. За 15 кілометрів звідси — окуповане Дебальцеве. А вже за два кілометри — не підконтрольна Україні територія. Миронівське розташоване у так званій сірій зоні, вздовж лінії розмежування. Бойові дії тут можуть відновитися будь-якої миті. Цього місцеві бояться найбільше, адже добре знають, що таке війна. Під час трагічних зимових боїв за Дебальцеве селище роздирало артилерійськими снарядами...

«Ми кричали всьому світові: тут є люди, допоможіть! І нас почули»

Із завідувачем місцевої бібліотеки Наталією Філяєвою зустрічаюсь біля Миронівської селищної ради. Коли почалися обстріли, вона разом з односельцями обладнала у підвалі Будинку культури чимале бомбосховище. Також жінка організовувала евакуацію населення, контактувала з волонтерами, просила про допомогу.

- Нас обстрілювали ще влітку минулого року, але це були поодинокі випадки, - пригадує пані Наталія. — А от перший потужний удар припав на 22 січня. Я тоді ще вчинила дурість — під обстрілом бігла вулицею зі своїм 8-річним Артемом. Якийсь чоловік навздогін кричав мені: що ж ти робиш, дурепо?! Але обійшлося. Добігли до бомбосховища і безвилазно прожили там два місяці. Майже постійний обстріл селища тривав до 15 лютого. Далі вогонь вівся по околицях.

- Звідки летіли снаряди?

- За два кілометри звідси — ДНР. Звідти й прилітали... У наше бомбосховище набилось 520 людей. Були немовлята, діти, інваліди, літні люди. Місцева влада «змилася» у перший день. Не забула прихопити печатку і важливу документацію. Вісім з половиною тисяч людей кинули напризволяще. Разом з кількома активістами почали телефонувати, писати листи куди тільки могли — благодійним фондам, чиновникам, журналістам. Ми кричали всьому світові: тут є люди, ще живі, допоможіть! І нас почули. Нацгвардія почала потроху вивозити людей, військові ділились продуктами, привозили ліки. Значно допомагав продовольством «Червоний Хрест», інші організації. Це розчулювало і давало надію.

Квартира Наталії Філяєвої на вулиці Совєтській постраждала у перший день обстрілу. На подвір’ї перед будинком приземлилось кілька снарядів «Града». Звуковою хвилею вибило всі вікна, осколками пошкодило фасад. Згадувати про ті страшні зимові дні без сліз пані Наталія не може. За кілька тижнів загинуло шість жителів Миронівського, десятки було поранено.

Нині селище розташоване у «сірій» зоні. Так називають прифронтові населені пункти, де існує ризик відновлення бойових дій. Люди тут живуть в умовах повного безвладдя. Правопорядок забезпечують військові, про вибори мови бути не може. Людям допомагають здебільшого волонтери та благодійні фонди.

- ДНР у нас була недовго, - продовжує жінка. - Вивісили прапор, поїздили по селищу на машинах з триколорами, та й по всьому. Але й України тут також немає. Люди на підприємствах, у держустановах не отримують зарплатні, чиновники сюди не їздять. Перевезти через блокпост продукти теж непросто. Виїжджаючи в Артемівськ (через окупацію Дебальцевого селище увійшло в Артемівський район. — О. Д.), треба мати перелік продуктів, які хочеш купити. Придбаєш більше або щось інше — не впустять додому. Підо­зрюють, що допомагаємо ворогу. Це своєрідне гетто...

Без світла, газу, води і зв’язку

- Люди виїжджали масово, - розповідає Наталія Філяєва дорогою у бомбосховище. — Лише за моїми списками було евакуйовано 2 628 людей. Інші їхали на власних автівках, на таксі. Вже наприкінці того зимового пекла у нашому підвалі жило десь 60 осіб. Я виїжджати відмовилась. Вважаю, що військові захищатимуть населений пункт доти, доки у ньому житимуть люди. Порожні будинки нікому не потрібні. Якби не люди, наше Миронівське взагалі зникло б з географічної карти.

У напівтемному приміщенні доволі затишно. Побілені стіни прикрашають плакати, фотографії і дитячі малюнки. На підлозі один біля одного розкладені лежаки, матраци і спальні мішки. Не віриться, що тут вміщалось півтисячі люду...

Коли обстріли припинились, жителі Миронівського, які вже звикли до нічних канонад, ще довго ходили ночувати у бомбосховище. Ніхто не мав певності у хиткому перемир’ї. Власних речей з підвалу не забирали. Тут досі є запаси води, консерви і теплий одяг.

- У цій кімнатці, - пані Наталія заводить до невеликої підвальної комірчини, - жили матері з маленькими дітьми, вона найтепліша — онде газова труба. Однак вже після перших обстрілів з «Градів» у селищі не було ні світла, ні газу, ні води. «Мобілку» не підзарядиш. Їжу готували на багатті, яке розпалювали перед Будинком культури. Нужду справляли біля ялинок неподалік — каналізація теж не працювала. Жили при свічках, але істерик не влаштовували. Дотримувались чистоти і порядку. За цим стежили чергові.

«Хтось почав кричати, що під завалами чути стогін...»

Центральна вулиця Леніна у Миронівському - як документ цієї безжальної війни. Кожен будинок прошитий осколками, чорнотою зяють розбиті вікна. Чимало будівель зруйновано вщент. Людей на вулицях небагато. Поодинокі перехожі насторожено поглядають на фото-

апарат, на контакт йдуть неохоче. Повертатись у свої домівки жителі Миронівського не поспішають. Багато тутешніх виїхало у сусідні області — Харківську, Запорізьку, Дніпропетровську. Чимало людей знайшли прихисток і в Росії.

- Тут був магазин «Капітошка», на другому поверсі жила родина Урльових, - Наталія Філяєва вказує на будино, у якому вціліла тільки одна стіна. — Це сталося на третій день обстрілів. Ми спали на підлозі в бібліотеці, почули залпи — перший, другий, третій... Усі кинулись у бомбосховище. Досі не розумію, як не подавили одне одного у тій тисняві. Пряме попадання «Града» було саме в цей дім. Коли обстріл припинився, я вийшла на вулицю. Побачила, що біля будинку бігають люди з ліхтариками. Вдивляюсь, але дому не бачу. Що за чортівня? Підходжу ближче — справді нема! Самі руїни... Хтось почав кричати, що під завалами чути стогін. Чоловіки витягли 16-річну доньку Урльових Надю, її стан був критичний. Батьки ночували в іншій кімнаті, залишились неушкодженими. «Швидку» на блокпосту не пропустили — був ризик чергового обстрілу. Натомість приїхали військові і на своїй техніці вивезли дівчинку. Надя зараз лікується у Харкові, пересувається на інвалідному візку...

Кожна розтрощена будівля має свою гірку історію. Спорожнілі, захаращені непотребом і уламками двори, пошкоджені дитячі майданчики, підбиті пострілами балкони — таким нині є обличчя Миронівського. У селищі почастішали крадіжки. Люди виїжджали поспіхом, у дорогу брали найнеобхідніше, речі залишали з надією на швидке повернення додому. Тепер їхні квартири потрапили у приціл місцевих злодіїв.

«Лишь бы не стреляли…»

Гучна крадіжка у селищі сталася під час зимових бомбардувань. Увечері до місцевого продуктового магазину під’їхав «Урал». Невідомі спершу намагались прострелити замок у дверях — дві кулі вцілили у холодильник (на фото), однак двері не піддались. Тросом вирвали ґрати на вікні, розбили вікно і поцупили запаси спиртного та цигарок.

- Хто це був? — цікавлюсь у власниці магазину Ольги Савченко.

- Ваши защитники, - відповідає нервово.

- Українські військові?

- Конечно!

- Маєте докази?

- Люди все видели. В бомбоубежище есть окошко. Следы от тяжелой техники были. Милиция приезжала, военная прокуратура. Пули, говорят, не наши. И не наши уж точно!..

При виході з крамниці зустрічаю місцеву жительку з трирічною донечкою. Усі жахіття війни їхня сім’я пережила у бомбосховищі.

- Які настрої у селищі переважають? Підтримують «ДНР» чи Україну? — запитую у розмові з жінкою.

- У каждого свое мнение.

- Яка ваша думка?

- Лишь бы не стреляли…

Фото автора. смт Миронівське, Артемівський район, Донецька область

Проект реалізується ГО «Телекритика» у партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).