У музеї Романа Кумлика досі грає скрипка

Мабуть, нема у прикарпатському Жаб’єму, а нині Верховині, що в Івано-Франківській області, людини, яка би хоч раз не чула віртуозної гри заслуженого працівника культури України Романа Кумлика на народних інструментах. Чотири роки тому мені пощастило побувати у хаті-музеї Романа Кумлика, єдиного на Прикарпатті чоловіка, який вмів віртуозно грати на 18 інструментах! Його запальні співанки, жарти, гра на перевернутій скрипці (на ліву й праву руки) запам’яталися всім, кому лиш раз доводилося бути на його виступах чи в нього вдома. До його музею й досі приїжджають туристи.

22 січня 2014 року замовкла скрипка Романа Кумлика. На якусь мить затихли й інші гуцульські інструменти, на яких грав цей чоловік-оркестр. Затихли, щоб незабаром знову зазвучати в руках його молодшої дочки Наталі.

У бабусиному фартусі та капцях, прабабусиній попружці, яка передається у спадок від матері до дочки, з батьковими рисами та сонячним серцем зустрічає туристів новий екскурсовод музею етнографії, побуту та народних інструментів Романа Кумлика.

Наталія Гузак — лікар за фахом. Повернувшись до музики, довершує творчість тата, не даючи перерватися отій витонченій мистецькій ниточці. Побувавши на екскурсії-спогаді, екскурсії безмежної доньчиної любові та невидимого зв’язку найрідніших сердець, зрозуміла: ніхто інший не зміг би цього зробити — не дати вмерти музеєві, що є візитівкою Гуцульщини.

Тут, як і раніше, розповіді про побут гуцулів, які мережить гра на різних інструментах, співанки — і все подається із тонким гумором Кумлика. Вона, коли жартує, навіть усміхається як тато. От тільки екскурсія починається по-іншому — Наталія розповідає про батька, котрий відійшов у інші світи, а перед тим виклав у музеї усі свої нагороди, чого досі не робив. “Так, аби ти потім не шукала”, — відповів дочці, наче передчуваючи, що покине цей світ і що саме Наталя продовжить його справу.

- У наших хлопців сила в руці, а в жінок — у язиці, — каже Наталія Романівна. Вона розповідає туристам про важку роботу гуцулів у лісі. Показує вишивки, гуцульські кожухи, хустки і те, як їх намотувати, а потім грає мелодію: першу — до співання, на квадратній скрипці, а потім демонструє свою майстерність на інших, що є в музеї.

А раніше вона про музику й чути не хотіла. Була маленькою — слухала тата і виводила смичком якісь співаночки, а у 12 років закинула скрипку і сказала батькові, що до рук її більше не візьме.

- Я була така дуже сучасна, — жартує Наталя. — Тато не раз казав: «Ходи, навчу грати на сопілці та дримбі, тобі в житті пригодиться». Я сміялася. Як мені, лікарю, то може згодитися? Але тата не стало, а люди й далі їхали у його музей. Зрозуміла, що мушу це продов­жувати... Коли я в музеї, то ніби відчуваю, що він тут, зі мною.

За якихось дев’ять місяців Наталя самотужки навчилася грати на 11 інструментах! Грає, співає, пританцьовує, навіть прижартовує як Роман Кумлик.

- Цимбали мають багато струн. Граєш — звучать, а поставиш на них долоню, замовкають, — приповідає вона. — А в жінки лиш одна струна, та й ту спинити не можна. Або про дримбу тато казав, аби добре грати, треба, щоб язик прилип до горлянки. І все говорив: добре було би, аби він у жінок залишався там 24 години на добу.

Батько завжди був її підтримкою та порадником. Щось не вдається, хтось образить, приходить додому розповідає, а він їй на те лише: «Прости їм».

- Він добра бажав навіть своїм ворогам, — каже Наталя. — Що б йому не сказали, а він усе з добром.

Навіть після смерті, говорить Наталя, батько їй допомагає.

За словами пані Наталі, свого дитинства Роман Кумлик майже не згадував, бо йому то було важко. Тата вбили у 1949 році, Романові тоді був рік, пізніше вивезли до Сибіру маму. Виховували його рідна тітка Катерина та її чоловік Петро. У Петра малий Роман і навчився грати на скрипці. Коли Петро грав на скрипці, Роман Кумлик сидів і жалісно дивився. Бо хто би дав дитині до рук скрипку?! Коли дядько йшов до колгоспу, малий Роман брав крадькома інструмент і повторював те, що чув. Тоді йому було шість років. Якось дядько побачив, чим у його відсутність займається хлопець, спочатку його відлупцював, що без дозволу бере скрипку, а потім почав його вчити...

Півторагодинна екскурсія про життя гуцулів, тата-віртуоза, про інструменти минула, як хвилина.

- Тепер я маю улюблену справу, крім роботи, — каже Наталія Романівна. — Завжди мріяла мати хобі.

Я би не називала роботу у гуцульському музеї побуту та музичних інструментів “хобі”. Це — велика праця! Продовжити те, що по крихтах збирав батько, і розповідати людям про кожен інструмент та ще й вміти на ньому заграти — це талант від Бога. І велика праця...

Редакція “Високого Замку” дякує тур­оператору “Відвідай” (vidviday.com.ua) за організацію цікавої подорожі.