«Найстрашніше на війні – не обстріли»...

Вона першою почала писати про війну на Донбасі у форматі «погляду зсередини». Олена Степова стала відомою своїми записами у «Фейсбуці». Це нотатки з холодного підвалу, що здригається від щоденних артилерійських обстрілів. За її життя і життя мешканців маленького Свердловська на Луганщині молилися десятки тисяч людей з усього світу. До Львова письменниця завітала в рамках культурного форуму «ДОНКУЛЬТ». На презентацію своєї книжки «Все буде Україна, або Історії із зони АТО» Олена Степова прийшла у вишиванці з улюблених червоних маків.

Про фантастичну вій­ну. «Усе моє життя від початку бойових дій на Донбасі — наче якийсь фантастичний фільм, - розповідає письменниця. — Вій­на змусила мене почати писати, а також, з міркувань безпеки, взяти псевдонім (справжнє ім’я — Олена Степанець — О. Д.). У квітні минулого року я поїхала до Києва на зйомки телепередачі «Говорить Майдан», а повернулася вже в окупований Свердловськ. Над містом майорів триколор. Фантастика цієї війни лякає. Ще недавно я мріяла про вступ доньки в університет, про відпочинок на березі моря або на нашій маленькій дачі за містом. Війна увірвалася несподівано, ламаючи на друзки усі сподівання і мрії. Бабусині розповіді про війну враз ожили, загарчали танками і БТРами поблизу мого помешкання. Після чергового залпу російських ГРАДів у нас з чоловіком одночасно вирвалося з уст: «Тікати!» Це був червень 2014-го.

Перше оголошення в Інтернеті, на яке наткнулася, приголомшило: «Продається будинок у селі Степанці на Черкащині». Чоловік пригадав, що його прадід мав своє село, але його розкуркулили і вивезли у Сибір. На цьому фантастика не закінчилася. Шукаючи помешкання у Черкаській області, ми наткнулися на село Лубинці. Прізвище моєї матері — Лубинець. Вона пригадала, що наш прадід теж мав свій хутір, його розстріляли. Прабабуся втекла на Полтавщину. Наш рід бере початок з Черкащини. Так завдяки війні ми дізналися, звідки наше коріння...».

Про різні світи. «За рік окупації ми пережили і 1933-й,­ і 1937-й. Був голод, були доноси і зради, почались репресії. Найстрашніше на війні не обстріли. По-справжньому страшно стає, коли ти ще вчора розмовляв із сусідкою, а сьогодні вона пише на тебе донос. У 72-тисячному Свердловську живуть різні люди. Кожен — у своєму світі. Одні марять відновленням СРСР, другі підтримують Росію, треті за Новоросію чи ЛНР. І є українці. Коли мер міста 1 березня 2014-го закликав усіх вийти на мітинг за возз’єднання з Росією, то відгукнулась лише незначна групка людей.

До речі, мало хто знає, що Луганська область сьогодні воює з Донецькою, між ними навіть кордон є. Луганські бойовики постійно наголошують: «Мы не будем кормить Киев, Москву и Донецк». Якось у Києві я зустрілась із хлопцем з Донеччини. У нього весь закордонний паспорт проштампований візами так званих ЛНР і ДНР. «Що це?» — запитую. Каже: “Це я так блокпости перетинав».

Про молитву в Інтернеті. «Свердловськ — це маленьке містечко на самому кордоні з Росією. Ми перші в Україні зустрічаємо схід сонця. Наше місто обороняла 72-га бригада разом з прикордонниками. Ворожі ГРАДи найчастіше працювали з російського містечка Гуково, що розташоване навпроти Свердловська. Снаряди лягали на місто, перелітаючи позиції наших солдатів. Так вони шантажували військових, щоб ті забиралися геть. Якоїсь ночі обстріли ніяк не припинялися, залп за залпом. Підвал здригався від вибухів, я почала у Фейсбуці діалог-молитву з Богом. За хвилину тисячі людей приєдналися до цієї молитви. Слова підтримки висловлювали польською, німецькою, англійською та іншими мовами. Моя кума з сім’єю в цей час у безнадії вибігли у двір, щоб не загинути під завалами. Здавалось, що небо, яке палало вогнем, не давало снарядам приземлитись на місто. Воно пружинило. Я не знаю, як пояснити таке явище. Гадаю, нас врятувала молитва всього світу, який співпереживав з маленьким містечком на краю України».

Про «розстрільні» списки. «Мені було соромно за перших біженців з Донбасу. Це були люди, які шукали власної вигоди. Українські патріоти покидали міста, коли там вже з’являлися військові комендатури, коли мери або голови сільрад складали списки «зрадників». Міська влада від гріха подалі записала мене одразу у два «розстрільних» списки. Хто перемагав — тому на стіл клали папірець. Наступали українські війська — в документах я була «командиром ополчєнія», перемагали бойовики — начебто підтримувала Нацгвар­дію».

Про партизанів. «Більше про цю воюючу сторону конфлікту на Донбасі ми дізнаємось після його завершення. На території Луганської і Донецької областей діють кілька партизанських загонів. Є 25-річна жінка, яка врятувала хлопців з 72-ї бригади. Вона мешкала у Червонопартизанську — містечку, що зовсім поряд зі Свердловськом. Має маленьку дитину, чоловік — шахтар. А в будинку, де вони мешкали, був штаб сепаратистів. Вона виходила на балкон і слухала їхні розмови. Потім надсилала повідомлення нашому «Інформаційному спротиву». Якось зателефонувала і сказала, що розвантажують якісь бідони. Мовляв, зараз піду дізнаюся і перетелефоную. Дзвінка не було півтори години. Я мало не посивіла — у неї ж маленька дитина, чоловік пішов на зміну. Пізніше вона написала повідомлення, що буде хімічна атака на наших військових, о такій годині, таким шляхом, такий-то газ і в такій концентрації. Щоб це дізнатися, вона взяла пиріжків, які напекла чоловікові, «чвертку» і пішла до «ополченців». «Як добре, що ви нас захищаєте, - каже. — Якщо щось робити будете, то розкажіть, бо у мене маленька дитина». Ті й розповіли. Три хімічні атаки наші хлопці з 72-ї пережили без проблем. Лише один травмувався через те, що невчасно скинув протигаз. І це не поодинокі випадки. Хотілося б щоб більше людей дізналися про справжній Донбас, про тих людей, які не зрадили України...».

Про інших росіян. «З початком війни жителі Свердловська їздили у російське Гуково, аби закупити продуктів, яких катастрофічно не вистачало. Російські прикордонники заплющували очі на дозволену норму перевезення вантажів. У Росії теж є чимало волонтерів, які нам допомагають. Передавали харчі, медикаменти, одяг і кошти. Ми перетинали кордон і забирали допомогу. Це інша Росія. Я не агітую, а лише констатую факт. Про це теж не можна мовчати».

Про дітей на війні. «В контексті війни на Донбасі ми постійно опускаємо тему дітей. А вони залежні не лише від збройного конфлікту, а й від своїх батьків. Не йти ж їм навмання по мінному полю, коли їхні матері і татусі втратили здоровий глузд? Або ж не мають достатньо коштів, щоб виїхати за межі зони АТО. У містечку Краснодон на Луганщині є Інтернат для дітей з фізичними і психічними вадами, більшість з них — лежачі. Вихователі, попри бойові дії, не покинули дітей. Там немає підгузників, немає мийних засобів і засобів гігієни. Директор закладу метається то в Росію, то на блокпости, то в Луганськ, аби дістати хоч якусь копійчину на харчі для дітей. Донські «казаки» пропонували директорові розстріляти дітей як зайвий «баласт». «Тільки разом зі мною», - сказав той у відповідь...»

Про повернення додому. «Після зради, після того звіриного оскалу, я не маю великого бажання повертатися на Донбас. Гадаю, навіть якщо завтра Росія виведе свої війська і сепаратисти складуть зброю — ненависть все одно існуватиме. Людям зараз конче потрібна інформаційна вакцинація від російської пропаганди. Треба вивітрювати ту злощасну «вату» з голови, аби знову жити в межах однієї країни. Важко повертатись туди, де танками давили тіла наших хлопців. Люди вночі збирали в степу останки, аби поховати... Якщо й повертатись, то лише щоб вилікувати землю. Щоб кожна матір могла перепоховати свого сина. Щоб загублена у просякнутих кров’ю степах пам’ять була віднайдена».

Довідка

Олена Степова — відома українська блогерка і письменниця. Народилася у Свердловську на Луганщині. Працювала підприємцем. 15 років тому долучилася до правозахисної діяльності. Була членом Народного руху України. Від початку війни на Донбасі пише про неї у блозі. Псевдо Степова взяла у квітні, коли місцева влада почала її переслідувати. На основі блогу видала книжку «Все буде Україна, або Історії із зони АТО». Любить степ, збирає трави, захоплюється фотографією. Заміжня. Має двох доньок.