Гори їх захищають, гори їх годують

Цього року як ніколи було важко планувати відпустку. Через стрибки курсу відпочинок за кордоном став дорогим. Острів Бірючий в Азовському морі, на який хотіла потрапити, тепер у небезпечній зоні — надто близько до ворожого кордону. “Приємні” спогади з минулорічної поїздки в Шацьк надовго відбили бажання туди їхати. Тому вирішили — їдемо в Карпати.

“Погуглили”, попитали друзів, і забронювали номер в садибі в Татарові. Двомісний номер з телевізором та санвузлом нам обійшовся у 150 гривень на добу. Слабо собі уявляла, що можна робити в горах більше, ніж два дні, коли там нема снігу. Виявилось, літні та осінні гори навіть цікавіші, ніж зимові. А афини та камінки (чорниці та брусниця) набагато смачніші, якщо їх їсти просто з кущика.

Звідки в Карпатах Татари?

Татарів — низькогірне село між Яремче та Буковелем. Воно розташоване в ущелині, тож в який бік не подивишся — всюди перед тобою гора. Кажуть, гори стоять короною довкола Татарова неспроста. У давнину на березі Прута було село. У старости того села був син — неймовірної сили та краси. На нього задивлялись не лише дівчата, навіть лісова мавка закохалась. І от якось, коли той парубок полював у лісі, а мавка ним любувалась з-за дерев, почувся страшенний тупіт копит — на село насувалась татарська орда. Тоді мавка сказала хлопцеві бігти в село і готуватися до оборони, сама ж стала просити лісового царя, аби той врятував коханого. Тоді лісовий скинув з голови корону і довкола татарів відразу ж виросли гори. Поки нападники видерлись на гору, селяни встигли підготуватись і розбили татарську орду. Так і виникла назва -Татарів.

Є й більш правдоподібна версія. У багатьох селах були присілки, де селили полонених турків і татар. Очевидно, в цьому гірському селі колись жило багато татарів. Звідси й назва. Щоправда, в радянські часи його перейменували в Кременці, на честь радянського офіцера. Та на початку 90-х село повернуло стару назву.

Курорт у Татарові був відомий ще за Польщі — на початку минулого століття польське панство та галицька інтелігенція любили їздити сюди “на вакації”. Особливо цю місцевість рекомендували людям, що мали сухоти. Як доказ — розкішна будівля залізничного вокзалу. Пам’ятку архітектури, яку активісти безрезультатно намагаються відновити, поляки збудували ще у 30-х роках минулого століття. Але до того в Татарові був австрійський вокзал, який збудували ще наприкінці ХІХ ст. — його зруйнували під час Другої світової війни. Нині вокзал не діє — тут є лише залізнична станція. Тож до Татарова можна дістатись потягом Львів-Рахів чи Київ-Рахів.

Поки є гриби і ягоди — є робота

Татарів розташований за кілька кілометрів від Буковелю, тож основний наплив туристів тут взимку. Люди їдуть кататись на лижі у Буковель?, а селяться в Татарові, бо житло тут дешевше. Але цього року в Карпатах і влітку повно туристів — завдяки Криму. Село фактично розтягнуте вздовж траси. Для населення дорога — це заробіток. Назбирав грибів чи ягід, виставив на столик коло брами — хтось та й зупиниться, аби купити гірських вітамінів. Купують і відпочивальники, яким самим лінь лазити по лісі. Зрештою, без провідника багато не назбираєш — не хочеться заблудитись в горах. Та й підказати, куди краще йти по гриби, місцеві не хочуть.

“Та які місця? Де ліс там і гриби. Не переживайте, золотого гриба ще ніхто не знайшов”, — втішив нас дідусь. Він грабав отаву на крутому березі, як ми спускались в село. Побачивши, що маємо в пакеті зо три гриби, не втримався, аби не вколоти: “Ну що, багато-сьте назбирали?”. В результаті ми таки облишили ідею назбирати грибів і купили готовеньких у селян. Як тільки випав дощ, наступного ранку узбіччя дороги обросло кошиками з грибами. На одному подвір’ї — два-три кошики. Кілограм білих продавали по 30-35 гривень, але ми вторгували чотири кілограми за 100 гривень. Щоправда, потім пошкодували, що не взяли вже готові сушені.

Трилітрова банка — 120 гривень. Можна брати і на вагу — 100 г сушених грибів — 30 гривень. По 30-35 гривень правили літр чорниці чи брусниці. І повірте, коли спробуєте самі позбирати ці мацюпінькі ягідки, зрозумієте, що це зовсім не дорого. Зрештою, назбирати літр чорниці наприкінці літа, коли ягоди вже практично відійшли, нелегко. Натомість брусниця, або камінки, тільки починалась. До речі, ані чорниці, ані брусниці мені особливо не смакували. Але які вони добрі, коли сам їх збираєш! Та й для заробітку дрібні ягідки зчесують спеціальною гребінкою, тож до відра потрапляють і стиглі ягоди, і зеленуваті. Коли збираєш собі сам — береш лише великі стиглі ягоди. У лісі вже почалась ожина — вона не така велика, як та, що росте на сонці, але дуже запашна. А мій колега Омар Узарашвілі, який відпочивав у цій же садибі з сім’єю, ще навіть знайшов малини. І щоранку, поснідавши, вони йшли за річку за порцією вітамінів.

Але якщо грибами та ягодами тут торгують на кожному кроці, то купити свіжого молока чи бринзи в гірському селі виявилось нелегко — тут майже ніхто не тримає ні корови, ні овець. Під час одного з походів бачили овець, але корови — жодної! “Я була здивована, що тут не продають молока. Навіть кури мало на якому подвір’ї є”, — не могла надивуватись дружина Омара. Люди тут живуть не з городини, а з туризму. Частина їздить на заробітки. Добре, хоч магазини на кожному кроці — не обов’язково тягти з дому торбу продуктів.

Гідромасаж на Пруті

Літні Карпати так пахнуть ягодами і травами, що навіть найбільшому лінюху не дадуть всидіти на базі. У цьому плані Татарів — майже ідеальне місце, адже звідси починається чимало туристичних маршрутів. Обираєш собі маршрут певного кольору — і вперед. Позначки на деревах підказують, куди йти. І не треба ніякого провідника. Є “прогулянкові” маршрути — розраховані на годину-дві, а й такі, які розраховані на кілька днів (майже через усі Карпати).

Наш маленький рекорд — похід на Жанецький Гук — 12 кілометрів в один бік, стільки ж — назад. Спочатку хотіли їхати туди на роверах (велосипеди напрокат тут 90 гривень за день), але вирішили йти пішки. І слава Богу. Поки ми дійшли до території заповідника, кілька разів доводилось зупинятися, аби пропустити фури. По таких трасах можуть їздити хіба бувалі велосипедисти. Їдучи на ровері, мусиш пильнувати за дорогою, а так є можливість роздивитись неймовірні краєвиди, зійти освіжитись до потічка.

Вхід на територію Карпатського заповідника — 10 гривень. Але відразу ж за кількасот метрів — розкішний будинок. І табличка — приватна садиба. Далі — ще одна приватна садиба, але ця уже розрахована на туристів. Від “брами” заповідника до водоспаду — 6 кілометрів. Майже до самого верху є асфальтована дорога, але раптом вона обривається. Направо — шлагбаум і табличка: приватна власність. Є навіть будка для охоронця — очевидно, сторож тут є постійно. Самого будинку не видно, але кажуть, це — дача того, чиї руки ніколи не крали. Отак — простим смертним не можна у заповідник навіть зайти безкоштовно, а дехто і віллу на заповідній землі може відгрохати.

Ближче до водоспаду почали обганяти велосипедистів. Ми-то тяглись вгору самі, а їм ще й ровер пхати треба. Кілька разів зустрічали сім’ю з дівчинкою років трьох, не більше. То ми їх обганяли, то вони нас. Не знаю, скільки вони йшли до заповідника, але усі шість кілометрів вгору та мацьопа йшла сама! Ще й стрибала!

Жанецький Гук вартував, аби йти стільки світ пішки. Мокрі камені тут шоколадного відтінку. Здається, ніби це місце — декорація з “Чарлі і шоколадної фабрики”. Крижана вода падає з величезної висоти, розбризкуючи дрібні краплини-діамантики, які виблискують на сонці. Тут не те що скупатись — стояти холодно, хоча внизу — майже 30-градусна спека. Найсміливіші все ж залазять у воду — сфотографувались і миттю вискакують. Кажуть, ця вода цілюща. Залізти у водоспад я не ризикнула — проти нього навіть шумний Прут здався теплою ванною.

До речі, з купанням у Пруті не зрівняються жодні фітокупелі і баньки, які тут є на кожному кроці. У Татарові є місцина, де у Прут впадає його притока — Прутець. Там є заглибина, де можна поплавати. Та найбільше мені сподобалось сидіти на камені у бурхливому потоці, так що вода майже зносить. Кращого масажиста за гірську річку не знайдеш. Деякі каменюки ніби спеціально видовбані річкою, аби на них було зручно лежати. Отак влягаєшся і дивишся, як швидко вгорі вітер жене хмари, а вони чіпляються за гори, аби їх не зносило. Як би там не дуло, а тут, в міжгір’ї, жодних протягів. І комарів тут теж нема. Ніколи! Зате повітря таке, що за тиждень проходить і алергія, і кашель. Перевірено.