За наказом підпільної церкви Святослав Шевчук вирішив не «косити» від армії

Завідувачка бібліотеки Бориславського медичного коледжу Чеслава Рижова (на фото) — колишній класний керівник глави УГКЦ Святослава Шевчука у часи навчання майбутнього Патріарха у тодішньому Бориславському медичному училищі (1985 — 1989). Навіть більше: Святослав Шевчук товаришував з сином свого класного керівника — Олегом. Близько року, живучи на квартирі Рижових на вулиці Фрунзе, ділив з Олегом одну кімнату. У хлопців були спільні мрії і таємниці. Ніщо, як кажуть, людське і для них не було чужим: писали вірші, ходили на дискотеку, задивлялися на дівчат… Яким був тодішній Святослав Шевчук? Чим нікому не відомий юнак зі Стрия привернув увагу класного керівника? Про це наша розмова з пані Чеславою. Зустрілися ми у тій самій бібліотеці, яку дотепер любить глава УГКЦ: годинами студіював тут латину, писав конспекти, готувався до іспитів та заліків.

— Минулого тижня під час зустрічі із главою УГКЦ у стінах теперішнього медичного коледжу, його колишньої альма-матер, усі викладачі зійшлися в одному — з юнацьких років мав харизму. Ви також це зауважили?

- Так. Відразу впадало у вічі, що ця дитина вирізняється з-поміж інших. Навіть у юному віці у Святославові відчувалась якась внутрішня сила. Дуже тактовний і ввічливий. Не метушився, хоча, як і всі молоді, гасав, усе намагався встигнути, багато працював. Комусь може здаватися, що навчання в медичному училищі — це така собі легка прогулянка для добре підготовлених учнів. Помиляєтесь. Одна латина чого вартує! Мені імпонували безпосередні, не здатні на хитрощі молоді люди. У цих чеснотах я віддаю перевагу хлопцям перед дівчатами. Може, це пояснюється ще й тим, що доньки не маю. Разом із чоловіком виростили й виховали двох синів. Хлопці відвертіші. Із ними і легше, і цікавіше працювати. Із класом, де навчалися мій син Олег і Святослав Шевчук, у мене завжди було повне взаєморозуміння. До речі, у класі були одні хлопці. Тоді у медучилищі не було змішаних груп і класів. Хлопці вчилися окремо від дівчат.

- Як майбутній глава Церкви потрапив до вас на квартиру?

- Сьогодні студенти Бориславського медичного училища не мають проблем із житлом. У гуртожитку вистачає місць для всіх. Але ж не завжди так було. Коли в училищі навчався Святослав Шевчук, гуртожитку не було. Проблему власного даху над головою кожен із приїжджих вирішував по-своєму, виходячи із власних можливостей. Святослав жив на так званій Касарні. Є такий мікрорайон у Бориславі. Розташований він далеченько від центру, під самим лісом. Навчання в училищі завершувалося пізно — о 16 год. 20 хв. Взимку у такий час вже вечоріє. Не дуже зручно добиратися до центру, щоб купити якусь їжу, предмети першої необхідності. Та й почуваєшся відрізаним від колег. Одного разу, набравшись мужності, підозрюю, що це було зроблено не без участі мого сина Олега, Святослав, підійшовши до мене, попросився на квартиру. Я трішки розгубилась, хоч відразу ж погодилась. Не був проти і чоловік. Тож Святослав перебрався до нас, де півроку ділив кімнату із сином Олегом. Мене це влаштовувало і як класного керівника, і як маму: знала, що до хати пустила гарну дитину. Був ще один позитивний момент — на той час наш старший син Валерій виконував свій інтернаціональний обов’язок, як тоді казали, в Афганістані. Дитина була на війні, ця думка не давала нам спокою. Ми з чоловіком страшенно переживали. Святослав своєю присутністю відволікав, трішки послаблював нашу внутрішню напругу.

- Незважаючи на напружений графік навчань у медучилищі, Святослав Шевчук вже тоді знайшов у собі сили й сміливість для оволодівання наукою Христа в підпільній семінарії забороненої тоді УГКЦ. Робив він це під боком багатьох людей, чим, звісно ж, ризикував. У вас ніколи не виникали підозри стосовно правдивого покликання тодішнього відмінника навчання?

- І так, і ні. Коли живеш разом — важко щось приховати. Святослав щоранку молився. Робив він це дуже старанно, я би сказала — ревно. Ми з чоловіком попросили сина, аби виходив з кімнати, коли його товариш апелює до Бога. Побачила я й інше — Святослав щось потайки конспектує. Зайду до кімнати — зошит закриває. Між собою ми на цю тему не розмовляли. Про те, що було потім, сам Шевчук розповідає так: навчаючись підпільно, він, крім всього іншого, примудрявся знаходити час для того, аби зустрічатися із священиками УГКЦ. Один із його тодішніх духовних наставників — священик Михайло Косило з Івано-Франківщини — двічі встиг постраждати за те, що мав сміливість, як це сьогодні пояснює сам Святослав Шевчук, бути самим собою. Ця людина відбула два терміни тюремного ув’язнення. Спілкуючись із служителями таємної церкви, Святослав свідомо готував себе до майбутніх випробувань. Він усе робив свідомо.

- У студентські роки Святослав Шевчук гарно грав на скрипці. У вас була нагода його послухати?

- Усі 30 хлопців, якими я опікувалась, були музикальними. У коледжі дотепер згадують їхній концерт напередодні Дня вчителя. Було це на другому курсі, у 1986 році. Свій виступ присвятили викладачам. Задум їм настільки гарно вдався, що на другий день заступник директора, який на все шкодував грошей, придбав для них музичний інструмент. Щось розтануло у його душі. Святослав на тому концерті чудово відіграв на скрипці, мій син — на кларнеті… Були ще баяніст, ударник і, здається, саксофоніст. Майже всі гарно співали, брали участь у виставах, чим, звісно (усміхається. — О.Д.), привертали увагу дівчат. До однієї із панянок не був байдужий Святослав Шевчук, який ще й у хорі співав. Тричі на тиждень ходив на репетиції до тодішнього міського будинку культури. Наші студенти жили насиченим змістовним життям. Часто виїжджали на екскурсії, бували в Києві, Вільнюсі, Ленінграді.

- Майбутній глава УГКЦ із відзнакою завершив навчання і потрапив до числа тих 5% випускників медучилищ, які за вагомі успіхи в навчанні звільнялися від строкової служби в армії. Вони мали «зелене світло» для того, щоб продовжити навчання у вищих медичних закладах. Чому ж тоді Святослава призвали до війська?

-У 1989 році Святослава Шевчука і мого сина Олега, як, зрештою, і всіх інших наших випускників, які підлягали призову до війська, «замели» на службу. Святослав і Олег спочатку потрапили до Вапнярки. Я з мамою Святослава провідала їх на початковому етапі служби. Після цього їхні шляхи розійшлися. Сина відправили до Усурійська. Чому Святослав не скористався своїм правом відстрочки від військової служби, не продовжив навчання в одному з вищих медичних навчальних закладів? Свій дивний вчинок пояснює наказом забороненої Церкви, до якої тоді вже належав. Він завжди із вдячністю згадує роки, проведені в Бориславі. Отримані у нас знання не раз ставали в нагоді, допомагали зближуватися із знаковими людьми. Такий випадок стався і в Римі, де майбутнього главу УГКЦ доля звела із священиком, який був ісповідником генерала Шухевича. Ця зустріч безслідно не минулася, вона вплинула на долю Святослава.