До пацієнта — пішки, крізь снігові кучугури...
Екстремальний репортаж: кореспондент «ВЗ» попрацювала у бригаді швидкої допомоги
Коли почула від заступника головного лікаря станції швидкої медичної допомоги, що в одній з бригад є свій доктор Хаус, вирішила “попрацювати” з ним хоча б один день. Хотіла відчути як це — щогодини рятувати життя, а також — скуштувати хліб людей, на яких, з одного боку, нарікають, а з другого — не можуть обійтися без їхньої допомоги.
—Робота на станції швидкої допомоги — швидше покликання, ніж спосіб заробити гроші, — розповідає місцевий “доктор Хаус”, за паспортом Володимир Черкасов, який працює тут протягом шести років. — Щодня відчуваєш кайф, рятуючи життя, усвідомлюєш, що потрібен людям. Кому подобається творити добро — почувається тут як риба у воді. Зарплати у нас невеликі. Початківець отримує близько 1300 грн. на місяць, через три роки сума зростає на 20%, через п’ять — на 40%, через сім — на 60%. За нічні чергування отримуємо надбавки — 20%. Скільки потрібно докладати зусиль — побачите самі.
Володимир підводить мене до дверей з табличкою “Неврологічна бригада”. У кімнаті стоять три ліжка, стіл, телевізор. Дівчата з бригади №44 пропонують гарячий чай. Його роблять часто, адже чимало часу медики проводять на морозі. Найбільше доводиться мерзнути під час аварій: рятівники залишаються просто неба по декілька годин поспіль.
Не встигаємо попити чаю, як з приймача на стіні чуємо повідомлення про два виклики: в одному кінці міста людина лежить на дорозі, в іншому — не може зупинити блювання. Лікарі радять їхати до того, хто на дорозі: зазвичай у таких ситуаціях опиняються любителі хильнути зайвого. З допомогою нашатирного спирту потрібно привести до тями, потім — вмовити їхати до наркологічного відділення. Ситуацію ускладнює те, що на станції “швидкої” більшість працівників належать до чарівної статі. Наприклад, у бригаді №44 — троє тендітних дівчат. Кажуть, “заманити” п’яного до лікарні або нести важкохворого до машини — завдання не з легких. Нерідко доводиться дзвонити у квартири та просити чоловічої допомоги, адже винести 100-кілограмового пана без свідомості з під’їзду “дюймовочкам” не під силу. Дівчатам доводиться відвідувати “притони” з алкоголіками, заходити до помешкань, де точаться криваві бійки. Жодного захисту вони не мають: працюють на свій страх і ризик. Чемодани з медичним приладдям важать чимало: нести їх на дев’ятий поверх, коли ліфт стоїть, — теж непросто.
Одягаю форму рятівників: темно-червоні брюки та куртку зі світлими смугами, які світяться в темряві. Медики експлуатують цей одяг вже чимало років — нового їм не видають. Не краща ситуація й з машинами: вони не задумані як санітарні — це “перепаяні” вантажівки, не пристосовані для перевезення хворих. “До Євро-2012 обіцяли дати нові авто, але не дали. Сьогодні везли до лікарні жінку з інфарктом: бідолаха думала, що у неї всі нутрощі повилітають!” — розповідає старша медсестра.
З гуркотом відчиняю двері однієї з машин, сідаю на лежак. В машині холод такий, що дорогою до медичного закладу протверезієш, навіть якщо нічого не пив...
Угодину ПІК проїхати складно: сирена та “блималка” не завжди виручають. Карету з червоним знаком водії пропускати не поспішають, тож починаю хвилюватися за життя людини, яка чекає на нас, лежачи на замерзлому тротуарі. Інтуїція мене не підвела. На вул. Шафарика через скупчення народу не відразу вдається розгледіти тіло літньої пані. Розширені зіниці та відсутність пульсу в ділянці сонної артерії свідчать про те, що наша допомога вже не знадобиться. Лікар прикриває обличчя померлої краєм куртки: маска смерті шокує людей. Пояснює — біда сталася через те, що 75-річна жінка, яка перенесла два інсульти, вийшла на вулицю в морозну погоду. Медики постійно застерігають пенсіонерів від таких необачних вчинків, проте вони не хочуть миритися зі своєю старістю...
Лікар пише та віддає право-охо-рон-цям висновок про смерть: найімовірніше, вона настала миттєво. Нам пощастило, що міліція була на місці, коли ми приїхали. Деколи стражів порядку доводиться чекати годинами, тож медики, допомоги яких чекають чимало пацієнтів, не лише мерзнуть на морозі, а й втрачають дорогоцінний час.
Повертаємося на станцію: за небіжкою приїде спеціалізована бригада, яка відвезе тіло до моргу.
А ми вже поспішаємо до онкохворої. Лікар Марта Гудзенко припускає, що нещасну мучать сильні болі, тож будемо колоти знеболювальні препарати. Дістатися до хворої якомога швидше заважає домофон на дверях під’їзду. У квартирі цього пристрою немає, тому гарячково дзвонимо до всіх сусідів, нам ніхто не відповідає. Доводиться телефонувати до диспетчера: він має номер, з якого надійшов виклик, тож просить, аби нас хтось зустрів. Кажуть, новачкам щастить, в моєму випадку цей вислів не підтвердився: ця хвора теж померла. По квартирі нервово крокує її племінник, курить цигарку за цигаркою. Фельдшер Ірина Подиряко перев’язує небіжчиці підборіддя та накриває її простирадлом. На цей раз сидимо біля трупа довго: чекаємо найближчих родичів та слідчого, до візиту якого не маємо права покинути місце події. Марта каже, що такий закон парних випадків — рідкісне явище. Протягом однієї зміни (12 годин) надходить від 4 до 11 викликів, летальні випадки трапляються далеко не щодня. Часто трагедії стаються через те, що надто пізно викликають “швидку”. Ірина вважає, що пацієнти необізнані, оскільки бракує просвітницької роботи в поліклініках.
Згадує 38-річного чоловіка, який помер від інфаркту. Пацієнта можна було врятувати, однак він 1,5 години терпів біль, не викликаючи медиків: вважав, що в стравоході застряг великий шматок яблука. Володимиру Черкасову довелося згадати університетський курс гінекології, оскільки приймав пологи удома: жінка не знала, що у неї відійшли води, тож пізно викликала “швидку”. Була вагітна двійнятами, але лікарі дізналися про це тільки після народження першого немовляти.
Необґрунтованих викликів чимало: лише протягом минулої доби бригада даремно їхала до самотньої бабці, яка сумувала під час безсоння, дівчини, яку “морозило” від застуди, чоловіка, що залежав шию...
Дорогою на наступний виклик машина застрягла у снігових кучугурах. Водій вирушає шукати підмогу, а ми хапаємо важкі чемодани з кардіографом, пристроєм для вимірювання тиску, медикаментами та біжимо, навпомацки шукаючи дорогу у темряві. На особняках немає номерів, вони розташовані в незрозумілому порядку, навколо гавкають пси... Шлях до пацієнтки з гіпотонією виявився випробуванням не для тих, у кого слабкі нерви...
Те, що для непосвячених людей — гостросюжетна пригода, для працівників “швидкої” — будні. Незважаючи на шалену відповідальність та важкі умови праці, залишаються спокійними, врівноваженими та уважними до пацієнтів.
