«Можна і дім зваляти...»
Перша вовняна робота тернопільської майстрині Тетяни Охрицької довго слугувала котові за улюблену підстилку. Не вдалася пробна річ, млинець виявився глевким – і повстяний шалик став котячим коциком…
Невдача тільки розпалила бажання досягти результату. Одного разу на новому вельветовому піджаку поставила кавову пляму. Тетяна зваляла з вовни оригінальну квіточку і сховала під нею той ганж. «Де ви такий цікавий піджак купили?» — почали цікавитися жінки навколо, а тоді й замовляти собі та на подарунки товаришкам брошки та прикраси з вовни. А вже коли майстриня вийшла на вулицю у своєму пальто та сукні — знайшлися охочі придбати й собі щось подібне…
Кілька років тому Тетяна Охрицька працювала у Тернопільському краєзнавчому музеї, її спеціалізація — український народний костюм, вишивка. Майстер народної творчості з вишивки, вона усе життя займається рукоділлям. Працювала редактором журналів з рукоділля та декору. Колись, зізнається, була впевнена, що нічого нового для себе у рукоділлі вже не відкриє. Але одного разу зайшла в Інтернет і побачила, які дива можна робити зі звичайної непряденої вовни. Відтоді її життя змінилося.
З часом одне з численних хобі майстрині перетворилося на фах. Роботи Тетяни Охрицької прикрашають гардероби жінок у різних країнах світу. Вона виготовляє ексклюзивний одяг та аксесуари з вовни так званим методом валяння. Точно повторити зроблене ніколи не вдається, усі капелюшки, сумочки, шалики, броші, рукавички, палантини, сукні, пальта існують в одному примірнику, вони ексклюзивні, мають свій характер.
— Можна ж, — зауважую, — за цим методом і килимки робити, і покривала…
— Можна і дім зваляти, — жартує майстриня, — юрту, скажімо, як у Киргизії… Але до інтер’єрних речей я байдужа. Якщо річ не можна одягнути, вона мене не цікавить. Я — «шмоточниця»…
Про вовну та її можливості Тетяна розповідає натхненно, ця розповідь звучить як гімн художнім можливостям давнього матеріалу, який віками тримається біля людини, але щоразу розкривається по-новому. Над робочим столом майстрині — шафка з безліччю різнокольорових мотків вовни. Тонкої, ніжної, схожої на вату. Це новозеландська та англійська вовна тонкорунних овець. Наша, українська, на жаль, відчутно грубша…
Господиня показує, як валяють вовну: бере на долоню кілька тонких, як павутина, віхтів, накладає їх один на одний, робить кілька рухів — і цього клаптика вже не розірвеш. Є вологий спосіб валяння, коли треба додати до вовни воду та мило, а є сухий (вовна та спеціальна голка, якою треба зробити тисячі рухів). Іноді в одному виробі поєднуються обидва способи. Можна «малювати», вбиваючи віхтики вовни іншого кольору або клаптики шовку у поверхню готового одягу. Результат нагадує акварельну картину. Технологія виготовлення усіх виробів — від крихітного листочка чи ґудзика до пальта — одна й та сама.
Тетяна Охрицька із задоволенням носить власні речі. Охоче ділиться власними секретами на майстер-класах, є активісткою рукодільного клубу «Моє хобі»…
Дивуюся, що рудий комір-горжетка має десятки відтінків теплого помаранчевого кольору.
— Іноді хочеться побавитись з фарбуванням, — пояснює Тетяна Охрицька. — І тоді розмальовую готову річ спеціальними фарбами. Загортаю її у харчову плівку і ставлю на кілька хвилин у мікрохвильовку… А тоді можна її носити, прати і не боятися подерти. Цим речам немає зносу…
