Посадила алею кохання на честь коханця...
«А де алея кохання? Повертаємо на алею кохання», – старенький дідусь з нашої туристичної групи навіть голос підвищив. Розпитуємо у місцевої дівчини, де алея. «Там», – показує у бік горизонту. Горизонт підпирає гребінь дерев. Ряд лип, схожий на пощерблений зубний ряд, то тут то там дірка – немає «дерева-зуба».
с. Куткір, Буський район
«Колись алея була велика, — розповідає вчитель історії місцевої школи Валентина Яворська, — тягнулася аж до панського маєтку. Було 256 лип. Тепер багато дерев уже немає, ми нагамалися відновлювати алею, насаджували нові липи, але не всі прижилися». Між двома рядами столітніх красунь — дорога, побудована ще в позаминулому столітті.
З куткірською алеєю кохання пов’язана справді романтична історія. У ХІХ столітті село належало польському графу Генріху Лончинському. Мав кохану дружину Вероніку. Жінка зрадила свого 37-річного чоловіка із 23-річним офіцером Станіславом Міцевським. Граф дізнався про це і, ображений, викликав коханця благовірної на дуель. Станіслав погодився. Стріляти мали із зав’язаними очима, але секундант, кажуть, підіграв графові, зав’язав йому очі так, що той бачив свого суперника і, звісно ж, у нього вцілив. Мертвого Станіслава привезли до графського маєтку, а Вероніка вирішила поховати коханого у графській каплиці в дорогій труні. На честь Станіслава Вероніка наказала посадити вздовж дороги, котрою везли його з дуелі, липи. З чоловіком-нелюбом довго не жила, розлучилася, але могилу Станіслава відвідувала. Востаннє відвідала Куткір старенькою бабусею, кажуть, була на алеї кохання. Від графського маєтку на той час зосталися лише руїни...
«Поховання є й досі, точніше, гробівець, на якому ще можна прочитати “Станіслав” і дату смерті — 1877, — уточнює пані Валентина. — Але тіла там немає, його ще у ті часи забрали батьки загиблого». До алеї сьогодні рідко приїздять туристи, не облюбували це місце кохання і наречені...
Графського будинку також давно немає. «Під час війни у нього влучила бомба, — говорить Валентина Яворська. — Потім на його місці збудували ферму. Мій свекор пригадує цей дім — він був триповерховий, довкола розкішний сад. Граф дуже любив подорожувати, мав зоокуток з екзотичними тваринами. Де ще люди з села побачили б фазанів, наприклад?».
У центрі — мальовнича руїна костелу Матері Божої Сніжної, стіни поросли деревами. З фронтону пильно дивиться всевидяче око. «За неньки України костел знищили», — ошелешує всіх чоловік з групи. Не віримо, надто вже старовинними виглядають ці руїни, ніби сто років тому під час війни якоїсь ту споруду знищили. Чоловіки уважно оглядають розкидану цеглу. Єдине, що підказує, що цей будинок бачив цивілізацію, — залишки водогінних труб на стінах... «Монастир збудовано у 1811 році. За радянських часів тут був шпиталь, потім пошта. Приміщення ще використовували за незалежності. Тут були деякі класи нашої школи. Гарна була будова. А потім вона згоріла, ми так і не дізналися причини загоряння. На цьому місці планували звести церкву, але так і не збудували».
Біля монастиря — сади, прогріті останнім осіннім сонцем і зарослі яблунями, що аж стогнуть під вагою плодів... Ті сади заклали ще у позаминулому столітті.
Подорож організував туроператор «Відвідай».
