Сардинське весілля оплачує мерія

У житті людини є три найважливіші події — народження, весілля та смерть. Оскільки першої ніхто не пам’ятає, а під час останньої нам вже все одно, найбільше значення має шлюб. Недаремно процес одруження в кожній країні супроводжується великою кількістю колоритних обрядів. Щоб не втратити рідної спадщини, культурне фольклорне товариство Сардинії — Kellarious — щороку проводить традиційне весілля у містечку Селарджіус у передмісті cтолиці — Кальярі.

Протягом 104 років кожної осені тут урочисто єднають долі за всіма сардинськими традиціями, які передавалися з покоління у покоління. 50 років тому цей звичай перетворився на фестиваль, а останні чотири роки сюди запрошують другу пару — представників іншої країни. Цього разу взяти участь у святі запросили українців. До Сардинії вирушив народний дитячий хореографічний ансамбль народного танцю “Полуничка” зі Львова...

Керівник ансамблю Наталія Добинда розповіла, що традиційне весілля Antico Spozalizio Selargino влаштовують за кошти мерії. Стати почесною парою мріють сотні молодят. Винуватців події обирають після співбесіди. Пара стає відомою на цілий світ: пряму трансляцію з їхнього весілля бачать у багатьох країнах. Цього разу свої долі поєднали Антоніо та Єлена.

Свято триває три дні. Під час сієсти життя в Селарджіусі завмирає: магазини та кав’ярні зачинені, на вулицях не зустрінеш жодного перехожого... Перед одруженням пара відвідує церкву. Там занотовують свої найзаповітніші бажання (головне — не матеріальні) та залишають на довгі 25 років. Коли минає встановлений термін, чоловік з дружиною повертаються сюди і дістають список, аби дізнатися, які мрії здійснилися.

У перший день весільної забави — п’ятницю — урочистості проходять у домі нареченої. Умовно їх називають останнім гулянням молодої. У всі часи родичі та гості розважалися на подвір’ї майбутньої дружини, але останні сто років його замінює старовинний сардинський будинок. Він має своїх мешканців, яким мерія Селарджіуса платить, аби нічого там не змінювали: помешкання виконує роль музею народної архітектури та побуту. У забаві бере участь все місто. Двоповерхові будинки, які переважають у Селарджіусі, прикрашають кульками, різнокольоровими стрічками та пальмовими гілками. У вікнах вивішують гаптовані вручну розкішні простирадла. Біля кожної брами місцеві жителі виставляють столи з домашнім вином та численними наїдками. Процесію супроводжують шість-вісім великих биків, які тягнуть вози з умовним приданим — подушками, ліжками та іншим добром. Справжня прикраса — величезний весільний торт, виготовлений у вигляді замку з печива та марципанів. У процесії також беруть участь численні народні колективи — кожен із них несе прапор своєї провінції.

У суботу гуляння проходять на подвір’ї молодого, яке тимчасово віддає у його розпорядження хтось із місцевих жителів. Багато хто пропонує своє обійстя, чиє обрали — тому велика честь. Запрошувати гостей немає потреби — приходять усі. Одягають виключно національні строї: навіть малі діти у розкішному вбранні, розшитому хутром та дорогими прикрасами.

Найурочистіший день — неділя. Молоді пари у супроводі дружбів та батьків вирушають до великого собору. Цього разу шлюб закоханим давали відразу три священики з Ватикану. Вітати новоспечене подружжя приїхав губернатор. Перед важливим обрядом старійшина родини (зазвичай найстарший у сім’ї дідусь) благословляє молодят і на щастя розбиває тарілку. Якщо вона не розлетиться на дрібні шматочки — це погана прикмета, тож кидати слід якомога сильніше.

Після освячення союзу обручки чоловіка та дружини з’єднують металевим ланцюгом, який не знімають до кінця весілля. Золотий перстень для нареченої — подарунок від міста в одному екземплярі.

Брама неподалік собору гостинно відчиняє двері. На гостей та винуватців свята чекає розкішний бенкет. Він проходить на обійсті, яке мерія надала товариству Kellarrious. Раніше тут жила сім’я, яка не мала спадкоємців, а тепер — єднають долі закохані. На гостині присутні пари, які стали тут на рушничок щастя у минулі роки. Багато хто приїжджає вже з дітьми. Разом із українцями сиділи чоловік та дружина, союз яких освятили у Селарджіусі чотири роки тому: він — сардинець, вона — канадійка, але різне походження не заважає їм бути щасливими.

Весільне подвір’я — мальовниче. На ньому розміщені старовинна стодола та мангал, де запікають для гостей молодих поросят. Страви кардинально відрізняються від українських. Спочатку подають пасту (італійські макарони), потім — націо­нальні сири пікуріно, прашуто (в’ялену шинку), смажені ковбаски, на завершення — солодке.

Протягом усіх трьох днів вино ллється рікою. Сардинці надають перевагу Moskato Passito — солодкому домашньому напою зі сорту мускат, виготовленому за особливою технологією. Оскільки це вино — натуральне, його дозволяють пити навіть дітям.

Після ситного застілля розпочинається грандіозний концерт. Львівському ансамблю “Полуничка” аплодували стоя­чи. Президент товариства Kellarious зізнався продюсеру “Полунички” Олегу Шандалі, що таких яскравих емоцій, як від виступу українських дітей, не відчував вже давно, й, прощаючись з ними, розчулився до сліз.

Спілкуючись із сардинцями, українські молодята багато дізналися й про буденне життя італійських сімей. Одружуються тут пізніше, ніж в Україні — спочатку молоді люди прагнуть “стати на ноги”, а обітницю вірності дають приблизно у 30 років. Чоловіки тут — класичні добувачі, забезпечення сім’ї — їхній найважливіший обов’язок. Жінки переважно займаються домашнім господарством. Їхні шлюби — справді міцні: на сто сімей припадає лише одне розлучення. Частково це пов’язано з законодавством, яке завжди на боці жінок та дітей. Якщо чоловік покидає сім’ю, то залишається голий-босий — все доведеться віддати колишній “половинці” та нащадкам.