Як за 3 гривні «підгачити» кавaлєра

У наш час познайомитися в Інтернеті — не проблема. Але українці середнього та старшого віку — консерватори. Хіба можна покохати когось з екрана монітора? Не бачиш очей, не відчуваєш душі... Не можеш потримати людину за руку. Коли я була ще дитиною, пригадую, мої тітоньки ходили на танці, де можна було “підгачити”, як вони казали, файного кавалєра.

Почула від сусідки, що в одній з львівських шкіл у неділю влаштовують танці для тих, кому за... Ніколи не думала, що мені, заміжній жінці, доведеться заради журналістського експерименту і собі піти на такі “танцульки”, щоб “підгачити” файного хлопа.

З вікон школи на всю околицю лунає “Ой, смереко...”, пришвидшую крок, аби не спізнитися, поки всіх файних не порозбирали. На вході тітонька продає квитки. На моє запитання, хто організовує цей культурний захід, пані, скривившись, каже, що все у них законно, є ліцензія. Даю три гривні і підіймаюся сходами на другий поверх. В актовому залі — море народу. У вальсі кружляють пари. Розмовляють і блимають одне одному очками. Під стінкою ряд крісел, у яких скучають жіночки... Це ті, яких не запросили. Як у тій пісні: “Стоят девчонки, стоят в сторонке...”. Зліва купка чоловіків придивляються, оцінюють. Не встигаю добре роздивитися, чи, бува, нема тут знайомих, як мене за лікоть взяв незнайомець. “Потанцюємо”, — чи то запитав, чи наказав чоловік при краватці у костюмі.

— Вася, — представився і, не чекаючи мого “дуже приємно”, сам за мене відповів: — Ви тут перший раз, тому нікого ще не знаєте. А ви де живете?

Богу дякувати, танець закінчився, і я поспішила під стіночку. Вася пішов за мною, взяв мене за руку. Мабуть, вираз мого обличчя “у чому справа?” свідчив, що я не готова до такого швидкого розвитку подій. Вася сказав, що наступний танець ми будемо танцювати разом — тому він стоїть тут, біля мене. Перепросивши Васю, пояснюю, що трохи втомилася і хотіла б відпочити. Аж раптом оголошують “білий” танець. Мати Божа, я ще такого не бачила: як всі ті кобіти, що сиділи “в сторонке”, рвонули з місць... Бо ж “на десять девчонок по статистике — девять ребят”. Деяких щасливчиків хапали відразу дві жінки.

Контингент тут різний: є справді гарні жінки, при зачісках, з манікюром, модно одягнуті. Побачила жіночку, у якої, мабуть, неймовірна жага до життя. На вигляд років 80, але йшла так, ніби несла корону на голові: спина рівна, на високих підборах. Є й такі, хто махнув на свою зовнішність рукою, — у порозтягуваних светрах з обвислими на ліктях рукавами і з засмальцьованими головами. Вже не кажу про макіяж і манікюр. Те саме стосується і чоловіків — дехто одягнутий, як на свято: костюм, сорочка і краватка, дехто — джинси і сорочка. Були й такі, що, здавалося, цілий тиждень ходять у тих речах на роботу, у цьому ж одязі приходять, щоб зустріти свою долю.

Мої спостереження перервав пан Дмитро. Зі словами “Вас можна?” простягнув мені руку. Танцюємо “мєдляк”.

— Чому ви така серйозна? Якщо будете ось так сидіти і нікого не запрошувати на дамський танець — то і вас ніхто не запросить. Ви просто не знаєте, як тут треба себе показати, бо ви — перший раз!

— Звідки знаєте, що я тут вперше?

— Бо я тут кожної неділі, а вас не бачив.

— І досі собі нікого не вподобали?

— Та чого... Є тут повно. А мені дома скучно, тому й приходжу трохи потанцювати. А ви далеко живете?

— А чого питаєте?

— Мушу знати, чи далеко вас відпроваджувати, — сказав самовпевнено чоловік.

Танець закінчився, а пан Дмитро мене не відпускає, підморгує, дає зрозуміти, що я — “його дєвушка”. Прошуся відпочити, мовляв, одягнула височенні “шпильки”, понатирала ноги... Пан Дмитро знайшов мені вільне “сидяче” місце. Жіночка, біля якої мене посадив “кавалєр”, злобно кинула у мій бік погляд і демонстративно відвернула голову в інший бік. “Ви тут часто буваєте?” — звертаюся до неї. “Часто. Тут є такі чоловіки, що як тільки побачать нову жінку, — відразу вужем в’ються біля неї” — “А є такі, що вже довго зустрічаються?” — “Є. Тут є навіть, що поженилися. І не одна пара”. Нам не дали договорити. Бо мене запросив бородатий чоловік з масним волоссям, зібраним у “хвостик”.

— Ви звідки? — питає бородань.

— Зі Львова.

— А ваші батьки?

— Ви що, мені допит вирішили влаштувати?

— А все ж таки?

— Для чого це вам? Ну... з Жидачівського району.

— А я думав, що ви зі Самбора.

— А чому саме зі Самбора?

— Бо ви такої породи.

— Якої породи? — мені аж жар вдарив в обличчя.

— Там такі породисті жінки, — засміявся зі свого “дотепного” жарту чоловік і почав мені на вухо перекрикувати пісню “Одолжила, одолжила, мою голову вскружила...”.

“Породистою” мене ще ніхто не називав. Ледве дочекалася, поки “доспіває Повалій”, щоб позбутися цього залицяльника. А він не відходить, каже: зараз оголосять “дамський” танець, і він сподівається, що я виберу його. Зваливши знову все на свої “шпильки”, очима шукаю, де би можна було “пришвартуватися”. І знову спостерігаю за публікою. Сподобався мені один пан — у вишиванці. На сорочці кольору молоденького горошку червоними і чорними нитками вишитий візерунок. Пан має зросту, як каже моя товаришка, метр двадцять у стрибку, але вважає себе таким гоноровим кавалєром. Так зверхньо розглядався на всі боки і все прикидав — кого б це запросити. Наші погляди зустрілися, пан підморгнув і кілька разів притупнув правою ногою. Зриваюся на рівні ноги і йду в інший кінець залу. Мій залицяльник розгубився. Я би ще потанцювала трохи і, можливо, багато би ще цікавого дізналася. Але, коли побачила у дверях одного пияка зі свого району, зрозуміла: треба тікати. Бракувало, щоб він при людях голосно запитав: “А твій чоловік знає, що ти тут?”. Хапнула свою куртку з підвіконня і пішла. Бо вдома справді чекав чоловік, який споряджав мене на це завдання, як на маленьку війну: з інструктажем і пропозицією неодмінно супроводжувати туди і додому.