«Не будеш ти — приїде інша з України!»

З пані Тетяною ми познайомилися випадково. Жінка уже десять років працює в Італії і щосуботи йде на те місце, куди приїжджають бусики з України. Наші жіночки збираються там, щоб передати дітям чи родичам пакунок з презентами і таких помічних 100-200 євро. А ще для того, щоб купити в українських водіїв свіжі випуски газет. Для них, за словами пані Тетяни — це як окраєць пахучого хліба чи ковток свіжого повітря. В одному з тижневих випусків “Високого Замку” пані Тетяна прочитала про хлопчика, якого всупереч його волі перевели з однієї школи-інтернату в одному районі — у дитячий будинок в іншому. І так перейнялася долею цієї дитини, що у той самий день зателефонувала до нашої редакції.

Таким було наше заочне знайомство. А ще за місяць від жінки, яка не хотіла навіть назвати свого прізвища, на адресу редакції прийшов пакунок для хлопчика-сироти з дитячого будинку. Сама, маючи в Україні внука, тяжко працюючи на чужині, пані Тетяна викроїла кілька євро, щоб зробити хоч маленьку радість чужій дитині.

Влітку ми з пані Тетяною познайомилися особисто. Домовилися зустрітися на автобусній зупинці. З маршрутки вийшла далеко не молода жінка, але повна енергії. Голос, як і у телефонній слухавці, — спокійний, лагідний, врівноважений. Такий, як у вчительки української мови та літератури.

Коли розпався завод, на якому в одному з відділів працювала пані Тетяна, постало питання: а що далі? А далі зайнялася пошуками роботи. Та хто візьме на роботу жінку у передпенсійному віці? Прожити на чоловікову зарплату вони б не змогли. Тож за порадою подруги вирішила шукати заробітку в Італії. Позичила тисячу євро під відсотки, спакувала валізку і поїхала на старості на чужину.

— Власниця туристичної фірми, через яку нам робили візи, особисто нас супроводжувала, — каже пані Тетяна. — І разом з нами переживала, коли перетинали кордон, щоб, бува, когось не завернули. Поставилася, як до рідних. Коли приїхали на місце, нас зустріла Ганна — жінка, яка свого часу також виїхала на заробітки, але тепер уже заробляла гроші на своїх співвітчизниках. Вона начебто займалася працевлаштуванням. За запропоноване робоче місце Ганна брала з кожної з нас 300 євро. Уявіть, це лише за адресу, де немічна старенька людина потребує української доглядальниці! Ми всі заплатили тій Ганні по 300 євро, окрім молоденької дівчини Світлани. У неї просто не було такої суми. Зійшлися з Ганною на тому, що вона забирає у дівчини закордонний паспорт, а коли Світлана отримає першу зарплату, — зможе за 300 євро викупити свій паспорт.

За словами пані Тетяни, це ще не найгірший випадок працевлаштування. Бо їй розповідали заробітчанки з України, що у них ще вдома організатори таких поїздок брали за працевлаштування кругленьку суму, а привозили в Італію і висаджували у полі або біля лісу. І показували рукою, мовляв, підете навпростець, а там — велике місто, там і знайдете роботу. Тому пані Тетяна вважає, що їй пощастило. Прийшла за вказаною адресою. Мала доглядати за лежачим дідом. В будинку жила дружина того діда, яка ще сама могла за ким хочеш доглядати. Оскільки помешкання було маленьке, пані Тетяні довелося спати на маленькому диванчику на кухні. Треба було дочекатися, поки синьйора вляжеться спати, бо вона ще могла прийти і забажати склянку молока чи соку, а постіль не мала права бути розстеленою. Суворо стежила господиня, щоб доглядальниця часом не з’їла зайвого шматка хліба на сніданок. Тому коли пані Тетяна готувала їсти, бабулька сиділа на дивані і свердлила її пекучим поглядом. На закупи ходили також удвох — синьйора платила гроші, а пані Тетяна усе це тягнула додому. Якось бабулька роздобріла і каже: “Ми через місяць цю квартиру мусимо звільнити. Переїдемо жити на дачу у великий будинок. Там будеш мати окрему кімнату. Нам буде всім весело. Приїде ще четверо моїх онуків і син з невісткою”.

— А ви ще когось візьмете, щоб прибирав той двоповерховий дім і готував на таку кількість осіб? — поцікавилася пані Тетяна.

— Ні! А кого ми маємо ще брати? Ми ж тебе вже взяли! — засичала синьйора.

Жінка намагалася переконати синьйору, що її брали доглядати за немічним дідом, а не служницею у великий будинок. Але італійка стояла на своєму: “Не будеш ти — приїде інша з України. Ви там всі без роботи!”.

Прийшла у неділю у церкву на Службу, а сльози лиють рікою. Ще навіть не заробила, щоб борг повернути, а вже треба звільнятися. А куди йти? Чи вмерти у тому двоповерховому будинку? Коли ж встигне і наготувати, і прибрати, і випрасувати, і за дідом подивитися?..

Жінка, з якою виходила з церкви, поцікавилася — що сталося. “Не біда, — заспокоїла співвітчизниця. — Звільняйтеся сьогодні і приходьте на моє місце”. Пані Тетяна поверталася додому окрилена: є Бог на небі і добрі люди. Та вдома на неї чекав “сюрприз”. Коли бабулька почула “радісну новину”, сказала, що не заплатить пані Тетяні за відпрацьований місяць.

— Думала, що не переживу того, — зітхає пані Тетяна. — Цілий місяць працювала, а мене, як собача, викинуть, без грошей. Вирішила, мушу залишитися у синьйори і з ними перебиратися на дачу. Зателефонувала до нової знайомої, попросила пробачення і сказала, що не прийду до “її діда”. Жінка каже: дай слухавку своїй синьйорі. Буквально за дві хвилини червона від злості синьйора винесла мені мою зарплату і рукою вказала на двері.

За стареньким Джино пані Тетяна доглядає уже дев’ять років. Каже, що дідусь має свої мухи, але кривди їй не робить. Вчасно платить зарплату і не пильнує, скільки шматків хліба вона з’їла.

— Він не вибагливий. Має бути тільки італійська кухня. Української не визнає. А іноді так набридає, що не знаю, де маю від нього сховатися, — каже пані Тетяна. — Йду готувати обід — він за мною, прасую — він вже у тій кімнаті, що і я, йду на закупи — він мені телефонує і питає, чому мене так довго нема.

— Коли повертаєтеся з магазину, синьйор Джино перевіряє чеки?

— Ніколи. Він мені довіряє.

Коли ми прощалися з пані Тетяною, зателефонував си­нь­йор Джино. Цікавився, коли вона повернеться. Жінка усміхнулася: італієць телефонує кілька разів на день і ставить одне і те ж запитання...