170 сценічних облич Богдана Козака

Від Шекспіра – до Шевченка, від Возного – до Леніна.

Понад півстоліття на сцену Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької виходить народний артист України Богдан Миколайович Козак. У його доробку — понад 170 зіграних ролей, за які йому вручали у різний час різні нагороди. Він — лауреат Шевченківської премії. Богдан Миколайович виховав і виплекав не одне покоління зірок сцени. А недавно президент України Петро Порошенко нагородив провідного майстра сцени Богдана Козака орденом Князя Ярослава Мудрого V ступеня. Напередодні 75-річного ювілею Богдан Миколайович розповів журналісту “ВЗ” про “свій рідний” театр, про “секрети молодості” і про те, чому ніколи навіть у думці не прагнув покинути заньківчанські стіни…

— Ви на сцені зіграли понад 170 ролей. Для кожної доводиться перевтілюватися. Як це позначається на вашому повсякденному житті?

— Бо така професія актора. Те, що ми робимо на сцені, очевидно, витворюється з нашої особистості. Але не завжди це переносимо в життя. Треба вміти скинути геть зі себе характери і настрої своїх персонажів і залишатися собою. Це — вміння володіти ритмом, способом мислення, який пропонує автор п’єси. Але у житті завжди треба залишатися собою.

— У наш час піти до театру може собі дозволити не кожен — у зв’язку з економічною скрутою. Що робите для того, щоб людина знайшла тих кілька гривень на квиток?

— Це питання часто стоїть на художній раді театру. У період АТО ми розуміли, що держава не має коштів нам на заробітну платню, і практично щомісяця кожен з нас писав заяву, що йде у відпустку за власний рахунок на два дні. Цим допомагали не лише державі, а й театру. Завдяки директору Анд­рію Мацяку маємо коло друзів — банки, бізнесмени, які виділяють театрові кошти. Через це не піднімаємо ціну на квитки. Маємо змогу запрошувати безоплатно на перегляди дітей-сиріт, інвалідів. Театр опікується незрячими — вони не лише приходять на вистави, а й виступають під акомпанемент нашого оркестру. У нас на виставах завжди є учасники АТО, виступаємо у військовому госпіталі. Актори нашого театру возили “Наталку Полтавку”  на схід. Знову плануємо поїздку у Сєвєродонецьк… Під час гастролей у Хмельницькому театр показав виставу “Богдан Хмельницький”. Її сприйняли чудово, а після вистави нас запитали: “А щось сучасне маєте?”. Маємо. Ставимо і класику, і сучасні п’єси, щоб людям було цікаво, і вони знайшли можливість прийти до нас. Театр імені Марії Заньковецької виконує місію завжди бути потрібним людям…

— Ви понад 50 років віддали театру імені Марії Заньковецької. Ви, мабуть, однолюб, бо за стільки років не зрадили театру і нікуди не поїхали — ні до Києва, ні ще далі…

— Коли у театрі головним режисером був Сергій Данченко, і його запросили до Києва, він запропонував деяким акторам, у тому числі й мені, їхати з ним. На той час я жив у гуртожитку, а у Києві давали двокімнатну квартиру. Але я не поїхав. Львів для мене особливе місто: тут я народився, тут виріс, тут жили мої батьки і тепер уже тут поховані. Як тільки виходжу у місто, завжди зустрічаю друзів і знайомих — їх у мене дуже багато. Доводити в іншому театрі, що я — актор, нема потреби. Мій театр, як рідний дім. Наприклад, Лариса Кадирова, яка виросла у нашому театрі і поїхала до Києва, якось у телепередачі сказала: “Як важко входити у чужий колектив”. Ну і, звичайно, велику роль відіграло ще й мовне питання. Якщо у нашому театрі ніхто не розмовляє російською ні на сцені, ні за лаштунками, то у деяких київських театрах між собою актори спілкуються російською. Київ має таку особливість, і нічого з цим не зробиш.

— Попри те, що у вас сьогодні такий солідний ювілей, ви у чудовій формі. Бігаєте вранці, плаваєте щодня? Чи, може, маєте інший рецепт, як залишатися молодим?

— Є такий анекдот: подібне запитання задали чоловікові, якому було майже сто років. На запитання, чи курите, відповідав: так. П’єте? — Випиваю чарку-другу. Каже: коли я одружився, ми з дружиною дали слово, що ніколи не будемо сваритися. Як тільки вдома заходило на сварку, я брав капелюха і виходив з хати. Ось так я ціле життя прожив на свіжому повітрі…Якщо серйозно: то я з дитинства не курив, алкоголь вживаю помірно, та й то лише на свята, займався спортом, зараз плаваю у басейні. Але для актора найважливіше те, коли він працює з молоддю. Енергетика молодих змушує триматися у відповідній формі. Ходжу на виставки, концерти і у музеї. Відвідую майстер-класи у консерваторії. Та й наукові і побутові клопоти — усе це також сприяє омолодженню організму (сміється. - Г. Я.). Я не замикаюся лише у своїй професії, а виходжу за її межі — ось це все і допомагає бути сучасним. Я досі граю на сцені, а значить, вчуся, бо навчання актор призупинити не може. Якщо колись у театрі був суфлер і підказував текст, то зараз такої посади нема. Треба розраховувати тільки на себе.

— Вашим кумиром був і залишається Тарас Шевченко. Ви записали компакт-диски з його поезією. На сцені ви неодноразово грали роль Шевченка, але свого часу ви також “виступали” Леніним. Як поєднувалися у вашому виконанні ці протилежні образи?

— Актор не вибирає ролі. Це було несподівано, коли мені запропонували спробувати себе у ролі вождя пролетаріату. До мене цю роль грав Олександр Гай. Від пропозиції Олександра Ріпка зіграти роль Леніна я спочатку відмовлявся, казав, що це некоректно… Коли зробили пробу-грим, і побачили, як я схожий у гримі на Леніна, то й сумніви відпали. Але грав не лише цю портретну роль. У моєму “архіві” є роль Сталіна у виставі “Діти Арбату”. Федір Стригун запропонував мені зіграти роль Петра І у виставі “Полуботок”. І хоча мені здавалося, що це нереально, бо Петро І був високого зросту, Стригун бачив саме мене у цій ролі. Та я не тільки тиранів можу грати — маю і комедійні ролі, і трагічні, і драматичні… У мене широкий творчий діапазон.

— Тексти треба вивчити напам’ять, оскільки суфлерів, як ви сказали, у театрах давно нема. Коли вчите ці тексти і як вдається усе це тримати у голові?

— У рік ми ставимо шість вистав. Частину з них щороку списуємо. Над виставою працюємо упродовж двох місяців. За цей час можна все вивчити. Та й на щоденних репетиціях можна повторювати, заучувати, запам’ятовувати. Я звик так працювати: прошу свого партнера, щоб після репетиції ми ще раз пройшли текст. Колись давно я жив у будинку театру, то міг зійти сходами і вже був на репетиції, тож цілий день мав можливість вчити тексти. З роками, коли вже не жив у театрі, вчив тексти дорогою додому, або, навпаки, до театру.

— Ніколи не забували тексту під час вистав?

— Чому не забував? Забував. І не один раз. Просто маю дар говорити або віршем, або своїми словами. Головне, не розгубитися і не порушити структури дії. І закінчити свій монолог ключовою фразою, як ми кажемо, реплікою, щоб партнер зрозумів, що тепер його черга. Але це треба зробити швидко і впевнено, щоб глядач не відчув “похибки”.

— За понад 50-річний творчий життєвий шлях, мабуть, траплялися, окрім забутого тексту, ще й інші курйозні ситуації?

— Таких моментів було багато. Наприклад у виставі “Богдан Хмельницький” Федір Стригун грав роль Хмельницького. Я виконував роль Богуна. У нас була рада, на якій Лизогуб був присутній як зрадник, і у нього мав вистрелити Богдан Хмельницький з пістолета. Стригун стає на лаву, ногою на стіл, витягає пістолет, а він… не стріляє. Щось заїло. Стригун не розгубився: витягнув шаблю і кидається до Лизогуба, щоб його убити. Але ж шаблею рубають. Щоб насправді не поранити актора, Федір Стригун хотів його проштрикнути. Лизогуб “танцює”, щоб Хмельницький його не убив, а ми за столом на сцені душимося зі сміху. Сміятися не можна — бо у залі глядачі, і сцена серйозна. А друга причина, що у нас приклеєні вуса, і від сміху вони можуть відліпитися… Траплялося багато випадків, коли у жінок розходиться замок на сукні, а у чоловіків відриваються ґудзики, і штани падають. Пригадую свою першу роль — Дон Хуан у виставі “З коханням не жартують”. Я піднявся сходами, ґудзик відірвався, і штани почали повільно сповзати вниз. У цій сцені є такий момент, що я мушу пригорнути до себе героїню, але не можу, бо однією рукою тримаю штани. Партнерка Катерина Хом’як шепоче мені: “Обнімай, обнімай”… Було би дуже добре, якби хтось зібрав і уклав книжку ось таких курйозів. Ми би наче привідкрили завісу і показали, що робиться “за кадром”.

Довідка «ВЗ»

Український актор, режисер, народний артист України Богдан Козак народився у Львові 27 листопада 1940 року. Понад 50 років працює у Львівському національному театрі імені Марії Заньковецької. Богдан Козак — академік Академії мистецтв України, професор, декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка.

На сцені театру зіграв у понад 170 виставах, у восьми кінофільмах. У його творчому доробку десять режисерських постановок, записи компакт-дисків за творами Тараса Шевченка. Богдан Козак — лауреат Шевченківської премії, володар трьох орденів “За заслуги” та ордена Князя Ярослава Мудрого V ступеня.