Премія «Ніка» – не від путінської Росії, роль Василя Стуса – від України

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим актором та режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим про новий фільм «Кіборги», російську нагороду і участь у «Танцях з зірками».

Ахтем Сеїтаблаєв – український актор та режисер кримськотатарського походження, творець знаменитих фільмів «Чемпіони з підворіття» і «Хайтарма». 7 грудня у всеукраїнський прокат виходить ще одна робота Сеїтаблаєва – «Кіборги» – про оборону Донецького аеропорту. За словами режисера, його фільм не про війну, а про мир, який зароджується всередині цієї війни. Герої стрічки багато міркують про те, чому все це сталося, навіщо вони тут і яку країну хочуть побудувати…

— 7 грудня – всеукраїнська прем’єра фільму «Кіборги». Фільм про оборону Донецького аеропорту, коли загинуло багато людей. Однак ви свою картину називаєте фільмом про мир…

— Насамперед, через те, що кіборги виборюють мир. У фільмі – широка гео­графія питань, які хлопці ставлять один одному, а також самі собі: в якій країні ми живемо, в якій хочемо жити, про яку країну мріємо і в якій країні ми хочемо, щоб жили наші діти. На фронті усі ці питання і відповіді на них набувають іншого емоційного градуса, інших змістовних якостей. Маю честь знати багато з тих, хто захищає нашу країну. Від них знаю, що не люблять говорити про вій­ну. Нашому авторові сценарію Наталії Ворожбит ці хлопці розповідали, що хочуть говорити про те життя і про той світ, у якому себе бачать. Про той, у якому мріють, щоб жили їхні діти. Щоб панувало верховенство права, була забезпечена гідна старість для батьків, безпека та якісна освіта для їхніх дітей. Можливо, мої слова звучать доволі пафосно, бо говорю про це тут, у мирній зоні. Але там, на фронті, коли ці хлопці чітко знають, що, не приведи Господи, наступна мить може бути останньою, це для них дуже важливо. Тому я й кажу, що, попри те, що у фільмі багато бойових сцен, багато комп’ютерної графіки, наш фільм не про війну, а про мир, який народжується всередині цієї війни. Мене надзвичайно тішить той факт, що в авангарді народження цього нового змісту внутрішньої потреби – для того, щоб брати участь у побудові такої омріяної країни, – є саме молодь. Всі ми поважаємо дорослих людей, але наш фільм насамперед про молодь і для молоді. І тому головний герой у фільмі «Кіборги» – молода людина Антон Ясінський з позивним Мажор. Він – син заможних батьків, які були проти того, щоб він йшов на фронт. Але це було його особисте рішення.

— Хто був ініціатором стосовно перерахування певної частини коштів зі зборів фільму родинам загиблих у Донецькому аеропорту?

— Ідея народилася всередині нашої знімальної групи, оскільки особисто відчуваємо відповідальність за те, що кожен член нашого колективу, від рядового працівника і до головного режисера, не є байдужим до тих подій, що відбуваються у країні. Нам не байдуже, що буде з нашою країною і в якій житимуть наші діти. Коли знімали фільм, ми шукали партнерів. Дякувати Всевишньому, ми їх знайшли. Це, насамперед, фонд «Повернись живим», Міністерство інформаційної політики і Держкіно. І тоді ми вирішили, що з кожного придбаного квитка п’ять гривень буде відраховано для родин загиблих кіборгів у Донецькому аеропорту. Це буде наша частка у тому, що ми називаємо будуванням країни. Це не просто культпохід у кінотеатр подивитися український фільм. Це співучасть кожного українця у тому, що у нашій пам’яті герої живуть.

— Зараз ви один із найпопулярніших акторів та режисерів, які задіяні у багатьох проектах. Однак популярність до вас прийшла після виходу на екрани фільму про депортацію кримських татар у 1944 році «Хайтарма», де ви не лише виступили режисером, а й зіграли головну роль. Дивно, що саме за цю картину ви отримали нагороду «Ніка» у Росії. Ви взяли цю нагороду. Чому не відмовилися?

— Російська кінопремія «Ніка» – найповажніша незалежна премія. Коли я отримав лист-запрошення від Андрона Кончаловського приїхати на церемонію закриття кінофестивалю, довго вагався. Листа отримав до окупації Криму – в середині лютого 2014 року. Тоді я ще не знав, чи отримає фільм якусь нагороду. Я був у Криму в той час, коли сталася окупація. Першою моєю емоцією була думка – не їхати до Москви і не брати участі у цій церемонії. Вирішив порадитися з людьми, думка яких для мене є важливою, – Адою Роговцевою та Віталієм Портниковим. Ада Миколаївна сказала мені: «Ахтеме, за цією премією, точніше, у комісії, яка присуджує «Ніку», стоять люди, які підтримують Україну. Це – Олег Басилашвілі, Лія Ахеджакова, Ельдар Рязанов, Олександр Філіпенко… І якщо вони не бояться включити цей фільм для того, щоб потім йому вручити премію, не бояться говорити про свою громадянську позицію, перебуваючи там, всередині цього страхіття, і якщо не боїшся ти, якщо тобі ця поїздка не загрожує в Москві арештом, їдь. Їдь і простягни їм руку, бо вони простягнули руку тобі». Я поїхав, і жодного разу не пошкодував про це. Бо під час цієї премії, яку вручали у Московському театрі оперети, я чув такі слова зі сцени від Юлія Гусмана, Олександра Філіпенка, які мене окрилили. Ці люди говорили про те, що Росія розпочала дуже несправедливі, болісні і трагічні речі в Україні. Вони це не називали війною. Філіпенко висловився ще жорсткіше: «Лише ми в Росії можемо запхати себе глибоко у ж…у і при цьому дивитися зверху на увесь світ. Опам’ятайтеся, що ми робимо!». Мені тоді здавалося, що його арештують відразу ж за лаштунками сцени. І коли нам вручили «Ніку» у номінації «Найкращий фільм країн Балтії та СНД», ви навіть уявити собі не можете, скільки людей підходили до нас і говорили про свою підтримку і про те, що вони не погоджуються з тим, що робить їхнє державне керівництво. Тоді я ще раз переконався, що ми прийняли дуже правильне рішення, коли поїхали до Москви по нагороду. Після нагородження фільм «Хайтарма» було заборонено для показу у Російській Федерації.

— Серед ваших численних робіт є виконання ролі Василя Стуса, поета з незвичною долею. Наскільки вам близька ця особистість? І чому саме вам довірили цю роль?

— Сказати, що я був шокований, коли мені запропонували зіграти у фільмі про Василя Стуса, – нічого не сказати. Спочатку мені здалося, що хтось мене тролить. Коли зателефонували вдруге, я доволі жорстко попросив, щоб припинили жартувати. Потім подзвонив продюсер і переконав, що «ми з каналу СТБ, серйозно налаштовані на те, щоб запропонувати вам цю роль. Завтра з вами готовий зустрітися режисер фільму». Лише тоді я зрозумів, що це не розіграш. Коли почув, як саме планує знімати фільм Антон Щербаков, на чому він хоче зробити акцент, був вражений. Мені це сподобалося. Така постать, як Василь Стус, – неоднозначна. Степан Хмара, який сидів зі Стусом у в’язниці, казав про те, що у Василеві Стусі фантастичним чином поєднувались ранимість, чутливість стану його душі, бо він поет, письменник, і така залізна, майже сталева воля. Він ніколи не йшов на компроміс, ніколи не робив чогось наполовину. Пан Хмара сказав про те, що коли Василь Стус другий раз потрапив до в’язниці, «ми всі зрозуміли, що він тут помре». Бо Стус не підлаштовувався до обставин того часу. Для мене це була надзвичайно велика відповідальність зіграти таку роль. Від цього страху мені ще більше додалося. Я – кримський татарин. Україна надзвичайно багата на талановитих акторів. Тому мене здивувало, чому саме мене запросили зіграти роль такої видатної української постаті.

— Але ж ви дуже схожі зовні…

— Коли режисер поставив мою фотографію і Василя Стуса, побачив це. Я вдячний режисерові і долі за те, що мав нагоду зіграти у цій картині. Це був дуже важливий етап у моєму житті.

— Нещодавно ви брали участь у шоу «Танці з зірками». Ви настільки зайнята у багатьох проектах людина… Для чого вам були потрібні ці «Танці…»?

— Усю «вину» перекладаю на свою молодшу донечку. Коли мені запропонували організатори взяти участь у цьому проекті, я два місяці відбивався. Мені 45 років, окрім того, маю деякі фізичні травми… Радився з лікарем. Він не був у захопленні від цієї ідеї, але сказав, якщо буду дотримуватися певного режиму, то це не дуже нашкодить моєму здоров’ю. А часу, справді, завжди бракує. І коли черговий раз зателефонували, я був готовий остаточно сказати «ні». Цю розмову почула моя доня Софія. Бачили би ви її очі у цей момент! Вона сказала: «Бабан (кримськотатарською – тато), невже ти не будеш танцювати? Я так хочу подивитися, як ти танцюєш! Будь ласка…». Я зрозумів, що для моїх доньок це важливо, щоб тато взяв участь у цьому проекті.

— Сподівалися на перемогу? Чи для вас головним було не вилетіти у перший же день?

— Я про це тоді не думав. Основним завданням було виглядати гідно. І якщо так станеться, що буде нагода затанцювати хайтарму, щоб цей танець побачили особливо у Криму, – я би цим дуже пишався. І мені це вдалося! Танцем хайтарма я висловив свою підтримку не лише кримськотатарському народу, а й усім тим, хто опинився в окупації. Зізнаюся, не розраховував, що дійду до фіналу, тому й просив, щоб у театрі мені не ставили вистав на суботу-неділю у вересні, коли мені треба було бути на танцполі. Бо у жовтні сподівався бути повністю задіяним у театрі. Коли дійшов до фіналу, вирішив поступитися. По-перше, змагатися з двома чарівними дівчатами – негарно. По-друге, у мене не було мети перемогти. Але заради прохання дитини і можливості затанцювати хайтарму я взяв участь у «Танцях з зірками».